28 листопада 2000 року голова Соціалістичної партії Олександр Мороз оприлюднив у Верховній Раді аудіозаписи, зроблені в кабінеті президента України Леоніда Кучми. На їхній основі главу держави звинуватили в замовленні вбивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе 16 вересня. Так званий касетний скандал швидко перетворився на Кучмагейт – “скандал довкола Кучми” – й вилився у вуличні протести.
Перша акція із закликом щодо відставки президента відбулася 15 грудня. Протестне наметове містечко простояло 12 днів. За три дні до Нового року майдан Незалежності, на якому воно розмістилося, комунальники загородили буцімто для реконструкції.
14 січня 2001 року розпочався другий етап акції “Україна без Кучми”. Намети розтяглися по Хрещатику від майдану Незалежності до Бессарабської площі. Що кілька тижнів відбувалися мітинги з вимогою відставки Леоніда Кучми й усіх керівників силових структур.
1 березня наметове містечко знесла міліція.
Через тиждень опозиція оголосила, що в день народження Тараса Шевченка не дозволить Кучмі покласти квіти до пам’ятника. За допомогою лав міліції 9 березня президент таки здійснив ушанування, проте після того стотисячна демонстрація переросла в сутички з правоохоронцями. Наймасовіша бійка сталася біля будинку Адмінстрації президента, коли мітингарі поверталися з-під стін Міністерства внутрішніх справ. Там вимагали відкрити кримінальну справу “проти президента-вбивці”.
Після 17-ї години в Будинку вчителя відкрився установчий з'їзд руху “За правду!”, який виник на хвилі народного невдоволення правлячою верхівкою. Делегатами з’їзду були переважно студенти.
У цей час спецпризначенці захопили штаб Української національної асамблеї – Української народної самооборони. Її члени забезпечували охорону антикучмівського табору та його заходів. Потому до самої ночі міліція на вокзалах і станціях метро затримувала молодих людей, які могли бути симпатиками противладних рухів. Розпізнавали таких дуже суб’єктивно. Хапали не лише того, хто мав акційну символіку. Затримали багатьох непричетних до подій, оскільки приводом до затримання були поміж іншим значки з національною символікою на одязі або сумці, а також українська мова спілкування, яку на початку століття в Києві можна було почути істотно менше, ніж тепер.
У столичних слідчих ізоляторах 9 березня 2001 року побували понад 300 осіб. Більшість із них відпустили наступного ж дня завдяки втручанню депутатів від опозиційних партій. Дехто відбув кількаденний термін ув'язнення “за нецензурну лайку в громадських місцях”.
Однак 19 учасників мітингу за “організацію масових заворушень” відбули від 2 до 5,5 року ув’язнення. На різних етапах слідства підозрювані заявляли про тиск і тортури.
Серед публічних нині людей за ґратами через вуличну політику 2001 року побував тодішній головний унсовець Андрій Шкіль. 2002 року він із камери потрапив одразу до Верховної Ради, позаяк його обрали народним депутатом за списками ВО “Батьківщина”.
Теперішній заступник керівника УНА-УНСО, яка 2015 року стала політичною партією, Ігор Мазур із початком війни командував розвідувальною ротою УНСО. Він – офіцер Збройних сил України.
Ще один “в’язень кучмізму” – Микола Карпюк, у березні 2014-го схоплений російськими прикордонниками при в’їзді до Російської Федерації. Його звинувачують у злочинах проти федеральних військ під час першої чеченської війни.
Правозахисник Микола Ляхович, позбавлений волі за підготовку акцій проти Кучми, 2015 року очолив новостворений відділ національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України.
"Україна без Кучми" – вдала акція, на відміну від профінансованої партіями "Повстань, Україно!", – пригадував в “Українській правді” один з ініціаторів акції Андрій Підпалий. – А спершу здавалося, що все дуже погано. Десь за півроку до вбивства Ґонґадзе я відчув, що система здатна вже й знищувати громадян фізично. До цього траплялися вбивства на бізнесовому рівні, але 16 вересня постраждала знакова для мене людина. Система перейшла межу, здійснивши свого роду ритуальне вбивство. Тодішня влада вирішила перетворити Україну на пародію піночетівської Чилі – і пару тисяч трупів "особливо буйних" було б”.
“Це була перша масштабна акція протесту в новітній історії України. Приводом стало вбивство журналіста Ґонґадзе. Але реальні причини мали соціальний характер. І це підтверджувало те, що спочатку вийшло 20 тисяч людей, потім 50 тисяч, а згодом були акції і по 100 тисяч. Тобто приходили люди, які, можливо, і не знали, хто такий Ґонґадзе. В результаті відбулася відставка не тільки Кравченка і Деркача (очільників МВС та СБУ. – Ред.), а найголовніше – була остаточно похована імплементація кучмівського референдуму 2000 року, який міг перетворити Україну на деспотію. Хоча головна вимога – відставка президента, а насправді зміна системи – так і не була виконана. Отже, соціальні протиріччя залишилися, які з новою силою проявилися вже у 2004 році”, – розповів один з організаторів протестів Володимир Чемерис газеті “День” 2017 року.