Недарма кажуть, що попереду кожного війська йдуть музиканти.
Війни, революції, катастрофи – на всіх етапах історії соціальні катаклізми супроводжуються сплеском у мистецтві. У критичний момент саме мистецькі твори можуть бути або допінгом, або “чарівним копняком”, або ж сестрою милосердя. Залежно від контексту та ситуації вони діють то як знеболювальне, а то як йод… За потреби мистецтво певною мірою перебирає на себе й медійну функцію, інформуючи, ставлячи у вигадливий спосіб незручні провокативні питання, тримаючи у фокусі суспільної уваги певні важливі та дражливі теми.
Під час онлайн-дискусії у Києві та Нью-Йорку “Цілюща сила мистецтва в конфліктний час” художники, журналісти, арттерапевти, музейні працівники – всі доклали кожен свій пазл до загальної тематичної картини, поділився власним досвідом у цій царині.
Незакінчена ікона
Катерина Наливайко, президентка Українського інституту Америки, модераторка дискусії:
– Дякую, що долучилися до цієї трансатлантичної дискусії на давню й доволі провокативну тему. Достатньо лише переглянути заголовки щоденних новин, щоб розуміли, як зростає список конфліктів, що тривають у світі. Як мистецтво впливає на суспільство та національні процеси, на становлення цінностей, як себе представляє, як блокує різні погляди? Мистецтво дає змогу відкинути звичне бачення, здобути новий досвід, оновитися. Це інструмент комунікації та творення сенсів. Воно слугує багатьом цілям, допомагає нам. Кожна з функцій мистецтва ексклюзивна. Але сьогодні ми сфокусуємося на цілющому впливі мистецтва під час конфліктів. Для митців. Для глядачів. Для суспільства в цілому. Для жертв конфлікту й навіть для агресора.
Владислав Слудський, куратор:
– Я митець із Казахстану, останні десять років живу в Нью-Йорку. Мені як кураторові пощастило співпрацювати на виставках із художником Микитою Каданом, який поринув у тему ситуації на Донбасі. Микита Кадан, як і я, виходець із “пострадянського контексту”, тож знає про важливість кроскультурної комунікації – кожна пострадянська країна презентує цей досвід по-своєму. Ми можемо розглянути конфлікт на багатьох дуже різних рівнях. Що я вивчив за попередні десять років, – це те, що мистецтво може й повинно слугувати цим суспільним “ключем”, щоб запобігти нерозумінню або, можливо, щоб проводити дискурс чи мистецький активізм. Це може мати багато форм.
Марія Шуст, директорка Українського музею в Нью-Йорку:
– Під час Майдану у нас були виставки про ті події, про те, що в Україні триває такий конфлікт. Були фотоекспозиції, були виставки, присвячені пам’яті тих, хто загинув під час того конфлікту. Щодня хтось гинув або зникав – ми виставляли їхні портрети. Серед заходів музею – дискусія “П’ять років війни на Донбасі”, виставка портретів кримських татар, що 75 років тому пережили депортацію, експозиції документального фото “Україна на передовій”, плакатів “Євромайдану” тощо.
Оля Рондяк, мисткиня:
– Я народилася тут, у Сполучених Штатах, в родині емігрантів. Виросла в Америці та почувалася українкою, ідентифікувала себе саме так. Коли вперше приїхала в Україну 25 років тому, то усвідомила, що я й американка також! (всміхається. – Ред.)
Моє мистецтво розвивалося повільно й органічно. Батьки, переїхавши до Америки, виховували нас у дуже практичному руслі. Я, мабуть, не розглядала мистецтво як опцію, росла з думками лише про кар’єру. Думала, що стану інженеркою або вчителькою. Маючи таке практичне налаштування, я стала соціальною працівницею, а потім психотерапевткою. А згодом, коли ми переїхали в Україну з трьома малими дітьми, була поглинута материнством. Моє мистецтво почалося з того, що я робила кумедні штуки для дітей, і з дизайну одягу. Потім почала створювати колажі, щоразу цікавіші.
Озираючись назад, гадаю, що я відчувала зв'язок зі своєю бабусею, якої ніколи не бачила. Мою маму забрали від неї в 11 років, вона переїхала з дідом до США, коли їй було 16. Бабуся була біженкою в Австрії. Її заарештували й відправили до трудового табору в Мордовію. Вона втратила все, навіть свою 19-річну доньку, мою тітку. Я часто розмірковую про цю жінку, котра втратила все і переживала страшні негаразди… Пізніше вона потрапила до Америки – у сподіванні одного дня знайти свою родину. І я пригадую день, коли мама отримала звістку, що бабуся померла, – думаю, мені було років дев'ять.
Тож я жила в Україні, бачила Помаранчеву революцію, потім – Революцію Гідності. Це все мало на мене великий вплив. У 2013-му я вирішила взятися за своє мистецтво дуже серйозно: дисциплінувала себе, щоб працювати щодня, відточувати техніку. Я орендувала в Києві студію, діти йшли до школи, а я – працювати. Тоді написала п'ятдесят портретів, вони буквально вилітали з мене. Мені казали: “О Боже, ти маєш виставити це десь! Це ж божевілля!” Тож ми зробили виставку, я продала деякі роботи – це дало мені можливість купити полотно. Бо до того я працювала здебільшого на папері.
Коли Революція Гідності почалася, я стежила за всіма новинами, і одна з перших мистецьких речей, яку зробила, була ікона. Я, можливо, усвідомлювала, що це дуже символічно, тому що одна з речей, яка мені дісталася від бабусі, – її незакінчена ікона. Вона вишивала ікони в таборі потайки. Бабуся висмикувала нитки з власного одягу, як основу брала мішковиння, а як голки використовувала кістки риби.
Можливо, її ікона була незакінченою, бо Україна тоді не відбулася, а під час Революції Гідності Україна зросла, набралася сили. Тому, коли йдеться про Революцію Гідності, кожне мистецтво має свій власний голос.
Маша Турчинськи, директорка "Hudson River Museum":
– Наш музей якраз нещодавно відзначив своє сторіччя. Наша місія в тому, щоб долучати, надихати та пов’язувати різні спільноти через силу мистецтва, науки й історії.
Мої дідусь та бабуся переїхали до Сполучених Штатів одразу після революції 1917 року. Для мене радість бути тут з вами всіма, думати про те, як мистецтво може зцілювати. Звісно, таких прикладів чимало, адже, на жаль, уся історія людства супроводжується конфліктами.
Джон Варолі, журналіст, політолог:
– Я американець. Народився тут (у Нью-Йорку. – Ред.), мої батьки народилися тут, але мій дідусь – українець, а бабуся – з Росії. Я пригадую трохи української культури з дитинства, але ближче познайомився з Україною вже як журналіст. Я працював у "New York Times", у "Bloomberg". Також я був кореспондентом мистецької газети для росіян та українців і тісно співпрацював із Києвом: знаю київську команду досить добре. Я був залучений у цей процес з 2006-го до 2012 року. Як журналіст писав про події в “Пінчук-артцентрі”, в “Мистецькому Арсеналі”. Також співпрацював безпосередньо з деякими українськими митцями, такими як Оксана Мась, Наталія Заболотна, та деякими іншими.
Катерина Смаглій, керівниця відділу міжнародного співробітництва Дипломатичної академії України:
– Я нещодавно повернулася зі Сполучених Штатів, провела рік як стипендіатка Інституту Маккейна, як учасниця програми лідерства майбутніх поколінь (The McCain Institute, the Next Generation Leaders). Пишаюся тим, що керувала київським офісом Інституту Кеннана й ми організували партнерство з Академією дипломатії та Міністерством закордонних справ України. Нещодавно презентували книжку “Мистецтво Майдану” авторства Наталії Мусієнко, моєї колеги. Видання стало можливим завядки допомозі благодійної організації “Українське фулбрайтівське коло”. Я – одна зі співорганізаторів виставки мистецьких творів Майдану.
Питання мистецтва й конфлікту мають кілька вимірів, які може бути використано як жертвою, так і агресором.
Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності:
– Українське мистецтво досі намагається вирішити проблему самоідентифікації – культурної, національної, індивідуальної. І те, що Оля Рондяк ініціювала цю дискусію, є визначним прикладом того, як варто вирішувати деякі проблеми. Музей Майдану, де відбувається ця дискусія в Києві, пишається своєю невеличкою колекцією.
Я народився у родині художників, тож зростав у мистецькому середовищі. Мені пощастило вивчити більше про міжнародне мистецтво, міжнародну культуру. Я був у США студентом програми Фулбрайта. Закінчив міжнародну трирічну літню школу Інституту артменеджменту ДеВос Центру Кеннеді у Вашингтоні. Учасник багатьох мистецьких проєктів, організатор кількох виставок.
Олесь Кромпляс, доброволець, журналіст, фотограф:
– Ми продовжуємо боротися, цей конфлікт не завершено. Революція Гідності зробила нас – ініціаторів та активістів – відповідальними за долю країни, і ми не маємо іншого вибору, окрім як продовжувати боротися. Я думаю, що мистецька революція – єдиний шлях, який може допомогти нам поширити наш меседж. Тому що від новин люди втомилися, новини вони отримують щодня. Але мистецтво – я думаю, це те, у чому люди зацікавлені, тож мистецька революція може нам допомогти перемогти.
Андрій Набока, художник, активіст (у 2015 році проводив виставку “Майдан: жертва в ім’я Гідності” в Парижі):
– Знаєте, обмірковував свою творчість. Я народився у Києві, закінчив художню академію (Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. – Ред.). Ця революція, ці події справді надихнули мене. Я був радий зустріти Ігоря Пошивайла у Парижі на своїй виставці картин із Майдану. І зараз я справді щасливий бути частиною цієї зустрічі, дякую!
Я був у Нью-Йорку і був неподалік від Нью-Йорка, два тижні вчив дітей з української діаспори. Це був літній табір. Чудовий досвід! Гори схожі на Карпати, реально фантастичні... Мені подобалося. Іноді американці, американські українці мають значно сильнішу українську енергію, якщо порівнювати з нашими людьми тут – звісно, не з усіма, але здебільшого… Не всі люди в Києві мають сильну українську енергію.
Некомфортний проєкт
Олесь Кромпляс, доброволець, журналіст, фотограф:
– “Війна поруч” – це був чудовий проєкт, утілений разом із Національним музеєм Революції Гідності. Ми показали кілька років тому в центрі Києва металеві статуї, силуети, прострелені кулями… Вони зображували мешканців столиці й мали змусити людей згадати, що війна поруч, війна лишень за кілька сотень кілометрів від Києва. Ми отримали потужний фідбек, були мільйони репостів. Думаю, цей проєкт був доволі успішним, щоб розворушити людей і нагадати про війну.
Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності:
– На нашу думку, це був досить екстраординарний проєкт для України. Зазвичай ідеться про мистецтво, що зцілює, але проєкт Олеся, його мистецтво намагаються не зцілювати напряму, одначе змушувати людей пам’ятати, що війна досі триває в Україні. Це було доволі некомфортно для деяких українських мешканців: у мирному Києві пригадати реальну війну, яка поруч. Тож мистецтво привертає увагу людей до важливих речей, які відбуваються в країні.
Владислав Слудський, куратор:
– Художник Гонсало Мабунда походить із Мозамбіку – країни, яка пройшла крізь довгу громадянську війну тривалістю близько 17 років. І тепер перед нею постало питання демілітаризації, настав час позбутися мін, куль… Гонсало бере комісовані частини озброєнь, він працює з місіонерами і потім створює традиційні африканські маски з цих артефактів. Думаю, це прекрасний приклад інтеграції цих культурних шарів у глобальну бесіду про насилля, зокрема збройне. Виставку його робіт дуже складно експонувати, ми намагалися кілька разів... Важко, бо митна служба вважає, що то зброя. Це приклад того, як традиційний спосіб оповіді може говорити універсальною, всесвітньою мовою.
Мені здається, що вуличне мистецтво є дуже важливим агентом у цій розмові про конфлікт, художника й суспільства. Тому я заглиблений у творчість таких митців. Варто не забути художника на ім’я Тіма Радя. Це вуличний художник із Росії. Він робив банер із Путіним і політичним меседжем, типу, всі кулі, випущені твоїми солдатами під час цієї війни, перелетять крізь покоління. Це приклад міського мистецтва, публічного мистецтва.
Інший конфлікт – у Китаї. Там також не бракує мистецьких рефлексій.
Маша Турчинськи, директорка "Hudson River Museum":
– Роботу “Герніка” Пабло Пікассо створив 1937 року під впливом досвіду громадянської війни в Іспанії, коли місто атакували та знищили іспанські націоналісти. Митець довго думав про свою відповідальність і зрештою зрозумів, що має робити – має передати суто те, що бачить. Пікассо народився в Іспанії, але виїхав звідти, тож, гадаю, він відчував відповідальність за те, що відбулося на його батьківщині.
Ця картина зберігається в Музеї королеви Софії, як він і мріяв. І досі збирає навколо себе натовп людей у глибокій повазі й зачаруванні. Це той випадок, коли мистецтво було цілющим ресурсом для митця, а також для багатьох із нас.
Інший мій приклад сучасний. Історія, яка мене дуже зворушує, стосується кордону Сполучених Штатів і Мексики (нещодавно президент Дональд Трамп розпорядився встановити стіну на кордоні між цими країнами. – Ред.). Та от, Вірджинія Сан-Фрателло та Рональд Раель установили рожеві гойдалки – просто через отвори у прикордонній стіні. Це дуже нехитрий механізм, такий, як зазвичай роблять для дітей. Тобто, ідея має в собі щось дитяче. Треба з обох боків лишень по людині, щоб знайти баланс – угору-вниз. Для мене це історія про те, що, коли держава нав’язує лише один шлях до усунення проблеми, треба мати на увазі: це насправді не єдине рішення – є й інші шляхи та можливості. І тоді громадськість може протистояти, демонструючи це.
Катерина Смаглій, керівниця відділу міжнародного співробітництва Дипломатичної академії України:
– Доречно згадати Олега Сенцова, режисера з Криму. Він був ув’язнений лише за український прапор на своєму приватному будинку. ФСБ підкинула в його дім наркотики, і його представили як наркодилера або як людину, котра планувала терористичний акт, що, звісно, було неправдою. Для багатьох митців України Олег став символом боротьби, що триває на теренах України. Навіть після того, як його було звільнено з російської в’язниці, Олег залишається потужним голосом совісті й гідності. Коли він отримав премію Сахарова та ще відзнаку від європейського консульства, він нагадав світові, що в Україні триває війна та що будь-яке примирення з Путіним неможливе. Для мене він – найкращий приклад митця, який відіграє суспільно значущу роль в умовах нинішнього конфлікту.
Джон Варолі, журналіст, політолог:
– Я думаю, що мистецтво може лише відіграти роль зцілення. Був справді тяжкий період в американській історії – філіппінсько-американська війна. Це забута війна. За неї соромно. Сотні тисяч цивільних філіппінців постраждали, бо на той час Америка була найпрогресивнішою країною, і ми вкрали в Іспанії Філіппіни. Реально про це практично ніколи не було публікацій, про це мало говорили. Тому й не було “мистецької лихоманки” й інтересу до цієї теми.
Андрій Набока, художник, активіст:
– Не міг стояти осторонь цієї теми. Думаю, кожен митець має висловитися на цю тему. Шлях мистецтва – найкращий: так я можу боротися: так можу виявити себе й передати інформацію іншим людям. Я робив малювання в незвичайний спосіб: це були композиції з ногами і вогнем. Бо це моє найбільше враження від Майдану. Холод, мороз, іноді реально дуже великий, і люди намагаються зігріти одне одного, гріються біля діжок. Це було справді те, що йшло з моєї душі. Я не думав ні про кого й ні про що, крім цього враження. Це справді надихає!
Під час Майдану зроблено великий крок у мистецтві. За кризи завжди робиться великий крок, гадаю, кожен зі мною погодиться. Багато моїх друзів почали творити картини, скульптури про Майдан, про майбутнє України, і це справді дуже-дуже добре, це великий крок.
Оля Рондяк, мисткиня:
– Надихнувшись давньою лялькою-мотанкою, я створила скульптурну мотанку з гіпсу як елемент зцілення. Давня мотанка була, звісно ж, талісманом, вона передавалася від матері до доньки на добру вдачу. Коли я почала працювати як митець із ними, то це справді про вміння відкриватися. Щоразу спостерігаю за реакцією людей на моїх виставках – і часто відчуваю дуже сильний зв’язок… Для того щоб зрозуміти, хто ми сьогодні, нам треба зрозуміти, звідки це все почалося, спробувати відповісти на це філософське, екзистенційне питання.
І це, я думаю, привід об’єднати людей. Об’єднати на особистому рівні, на рівні зцілення,об’єднати на професійному рівні. Об’єднати й нас у цій дискусії, яка переносить на інший рівень пробудженості… (На прохання модераторки підводиться з-за столу, демонструє свій особливий піджак та розповідає його історію. – Ред.) Усі ці символи, метафори, архетипи з історією моєї бабусі, й із війною, й з усім іншим... Клаптиковий піджак став дуже зцілювальним для мене. Піджак із цими рукавами, що повністю покривають руки, – такі використовували в лікарнях, щоб допомогти людям повернутися до себе. А в сучасному розумінні це означає свободу рухів. На спині зображено різні форми.
Далі буде!..
Андрій Сісецький, реабілітолог, арттерапевт, кандидат медичних наук:
– Привіт! Я люблю Нью-Йорк. Я лікар і впроваджую метод реабілітації арттерапією. Багато людей із різними видами розладів і депресій потребують контакту з мистецтвом. Мій метод полягає в корекції відповідно до асоціацій із зображенням – образно-асоціативна корекція. Ми використовуємо картини, культуру, танці, рух.
Ви бачите цю картину? Її намальовано на Майдані. Її назва – “Світло й темрява”. А це – “Небесна Сотня”, також творчість із Майдану, пов’язана з Майданом, і тут є надія. Це прекрасна річ, ми малювали її після інших, небезпечних подій. Дуже важливо нині, коли у моїй країні війна, залучати мистецтво до реабілітації.
Мій метод образно-асоціативної корекції адресовано нашим душам. Адже мистецтво всюди й завжди відображає наші проблеми, наші страхи. Тож це дуже ефективно й корисно – висвітлювати власний стан через картини, через танець, через скульптуру. І мотанкою, про яку я тут почув, також дуже добре лікувати наші душі.
Я контактував із групою співробітників університетів Каліфорнії й Токіо. Один із моїх колег – він не тільки лікар, а й кібернетик і працює зі штучним інтелектом та новітніми технологіями. І він вважає, що мотанка – це також нова технологія. Давня нова технологія!
Це дуже добре для того, щоб усувати деякі проблеми. А мій метод дуже простий: зображення, дихання й рух. Встаньте, будь ласка! (Показує просту вправу: змушує людей порухатися, уявити блакитне небо та квітку. – Ред.). Почуваєтеся краще?
Після цього методу люди відчувають добрі емоції. Тому що навколо багато проблем, життя дуже агресивне, дуже важливо трансформувати негативні емоції у щось хороше.
Пітер Дікінсон, видавець журналів "Business Ukraine" і "Lviv Today":
– Я британець, але живу в Києві близько 20 років. Приїхав на один рік, але… таке життя! Я видавець двох англомовних журналів в Україні – "Business Ukraine" і "Lviv Today".
Мою роботу значною мірою сфокусовано на тому, щоб представити Україну міжнародній спільноті, поділитися українським наративом, розповідати про Україну в світі. Це завдання на багато років. Звісно, за останні п’ять чи шість років інтерес до України зростає з кожним днем: ми можемо свідчити це за ситуацією з імпічментом Трампа.
Я з тих, хто скептично ставиться до сили новин; будучи пішаком, солдатом в інформаційній війні, я зрозумів, що правда – не настільки потужна зброя, коли йде поперед гарно презентованої брехні. Але я думаю, що мистецтво може виявитися потужнішим, аніж просто констатація фактів.
Якщо повернутися в 2013-й, логічним початком були протести на Майдані через непідписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, по суті, дуже бюрократичного документа… Але коли ці нечисленні протести брутально розігнали, вони трансформувалися в цивілізаційну боротьбу. Це була “червона лінія”, багато українців казали: це не та країна, де вони хочуть жити, вони не хочуть жити в країні, де людей б’ють на вулицях. Українці традиційно балансують між Європою та Росією. Було відчуття, що Україна рухається в бік цієї “зони домінування Росії”, авторитаризму, браку людських прав, браку норм закону, браку надії зрештою.
Революція Гідності, коли вона скінчилася в лютому в Києві, – країна не мала часу оговтатися, бо несподівано Росія вкрала Крим, потім почався конфлікт на Донбасі. Україна не мала шансу вийти з кризи, усвідомити, що відбулося. Почалася війна – люди використовують різні терміни, але йдеться про 20 000 загиблих, мільйони потерпілих. Тривають реальні битви!
Я думаю, що українське суспільство нині має дуже багато питань стосовно власної ідентифікації, що постали в 2014-му. Питання, яке росіяни хотіли би поставити українцям, звучало так: “Ви обираєте Росію чи Європу?” Але питання, яке ставив Путін своєю інтервенцією, зазвучало так: “Ви обираєте Україну чи Росію?” Люди мали зробити вибір. І знаєте, що вони казали в 2014-му? “Я українець”.
Росія досі активна в українській політиці, досі впливає на українське суспільство! Але вони вже в тій позиції, коли не можуть виграти вибори. Тож карта рішень для країни просувається, триває неймовірна кількість дискусій у суспільстві про те, як усе має бути, як люди мають ставитися до конфлікту, як мають ставитися до Росії, до минулого… Як людям зберегти гордість за історію власної родини? Оцим доленосним питанням доводиться давати раду й митцям. І ми спостерігаємо надзвичайно багато креативу за останні шість років – у класичних творах мистецтва, в телебаченні… У моді – вона стала популярна як в Україні, так і за кордоном! У дизайні, у програмуванні... навіть на рівні нічного життя та музики! Ми бачимо надзвичайно багато креативу.
Одно слово, надзвичайно цікаві часи! І це, гадаю, лише початок.
Онлайн-дискусія відбулася в межах виставки Ольги Рондяк "Метемпсихоз" 11 січня 2020 року.
Текст Олени Максименко
Світлини Богдана Пошивайла