Уфук Айдин – громадянин Туреччини, курд за національністю, колишній політичний в’язень, готується стати юристом. Навчається в університеті Анадолу, що в Ескішехірі. Побував в Україні восени 2019 року в межах міжнародної програми обміну "Місця пам’яті" Асоціації Бераберче. Його головним завданням стало вивчення українського досвіду меморіалізації подій Революції Гідності, практик вшанування Небесної Сотні та зіставлення історії масових протестів в Україні восени 2013 – взимку 2014 років на Майдані з подіями “арабської весни” в Туреччині, які розпочалися на площі Таксим в Стамбулі у травні 2013 року.
Уфук пройшов складний конкурсний відбір і став одним із успішних аплікантів, які отримали можливість стажуватися в одній із 20 інституцій світу, що спеціалізуються на висвітленні сторінок складної історії. У цього списку і Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності. Його Уфук і обрав для свого проєкту.
Пропонуємо ознайомитися з дослідженням Уфука Айдина, напрацьованим за час перебування в Україні. Воно було опубліковане англійською мовою на сторінці програми Berabercedegisim. Тут даємо у перекладі Дарини Середи.
Я сам обрав поїздку до Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності, попри те що не знав нічого ані про Україну, ані про музей. У моїй голові роїлися безліч запитань. Що таке пам’ять? Що таке забуття? Яке значення "місць пам’яті"? Я мав деякі відповіді, однак була потреба мислити ширше. То виявилася прекрасна нагода поглибити мої роздуми. Безсумнівно, ця подорож, як і будь-яка інша, разом із відповідями принесе ще більше запитань. Зрештою так і сталося: я отримав деякі відповіді, проте й запитань побільшало.
Із самого початку моєї підготовки до поїздки я почав досліджувати протести на Майдані. Я пам’ятав про протести листопада 2013 року в Києві, столиці України. Хоча не міг одержати достатньо інформації, бо в той час перебував у в’язниці, новини про повалення статуй Леніна та протести праворадикалів викликали у мене певну симпатію. Настав час поставити під сумнів усі мої знання. Та насправді це мені навіть подобається.
Запитань додалося, варто було мені почати гуляти вулицями Києва та говорити з людьми. Революція на граніті, Помаранчева революція та зрештою Євромайдан... Як могло відбутися стільки революцій усього лише за кілька десятків років? Я думав про це й почав згадувати нашу історію: переворот 1961-го, переворот у 1972-му, переворот 1980-го... Мене вражало, наскільки дивовижно все це переплелося.
КОРОТКИЙ ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ УКРАЇНИ
Перед тим, як перейти до загальнодоступної інформації про історичні події, я хотів би поділитися власними враженнями. За ті 33 дні, що провів в Україні, я розмовляв із багатьма людьми та провів певні дослідження. І зрозумів, що ситуація в країні дуже мені знайома. Географічно Україна перебувала між великими імперіями – схоже на наше розташування на Близькому Сході – і, на жаль, історично зазнавала найбільше збитків від воєн, сутичок і конфліктів між імперіями. Під час Першої та Другої світових воєн українців змушували вступати до різних армій та битися одне проти одного. Наприклад, коли нацисти захопили країну, українців карали за те, що вони були "комуністами", коли ж на місце нацистів прийшла радянська влада, тих-таки українців карали за "фашизм". Звісно, слово "покарання" не може передати всього того, що відбувалося. Сотні тисяч розстріляли, дуже багато людей померли в таборах. Навіть сьогодні помітна різниця між жителями східних і західних регіонів країни.
Можна побачити, що у західних регіонах люди негативно налаштовані щодо Росії – і, навпаки, на сході населення може, не вагаючись, розмовляти російською. Ця розбіжність у поглядах – найбільша перепона на шляху до політичної стабільності в країні. Згодом я наведу історичні відомості, які можна знайти в книжках.
Українці – одна з націй, що входить до східних слов’ян разом із росіянами та білорусами. Українські націоналісти розглядають київське князівство, засноване у VIII столітті, як українську державу, а російські націоналісти наполягають на тому, що це – російська держава. Росіяни також стверджують, що українська мова зародилася в селах під впливом поляків. Як я вже згадував, країну окуповували різні держави, наприклад Польща, Австро-Угорщина, царська Росія, тому люди постійно зазнавали політичних і релігійних утисків. Українську Народну Республіку проголосили 1917 року після Лютневої революції в Росії. У 1918 році Австро-Угорська Імперія зазнала поразки в Першій світовій війні та розпалася, і тоді було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. За короткий час свого існування ці республіки зазнали кількох політичних трансформацій. Незабаром СРСР загарбав східну республіку, а Польща – західну. Коли радянська влада захопила територію Західної України в 1939 та 1944 роках, сьогоднішні кордони України було більш-менш окреслено. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна здобула незалежність.
Погляньмо на низку подій, які врешті спричинили Революцію Гідності.
Після розпаду СРСР на початку 90-х років Україна обрала рух до незалежності. Нині майдан Незалежності – центральна площа Києва, столиці України. Площа мала багато різних назв, але найчастіше про неї кажуть "майдан". Вона є традиційним місцем проведення мітингів і демонстрацій. Після того як 24 серпня 1991 року Україна здобула незалежність, центральний столичний майдан став місцем масових акцій протесту, які були визначальними для дальшої історії країни.
Леонід Кучма, очільник України з 1994 до 2004 року, в останні роки свого президентства втратив підтримку населення через значне підвищення рівня корупції та репресії щодо опозиції. Усвідомивши своє становище, Кучма замість того, щоб змінити Конституцію та спробувати залишитися ще на один строк, підтримав на президентських виборах кандидатуру тодішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича. Той заручився підтримкою не лише східних і південних регіонів, а й Росії. Західні області були за Віктора Ющенка. Попри те, що Янукович начебто переміг у другому турі, сотні тисяч людей, звинувачуючи його у фальсифікації виборів, вийшли на Майдан. Після цього було проведено повторні вибори. Віктор Ющенко став президентом, а прем’єр-міністром – Юлія Тимошенко, одна з основних дійових осіб Помаранчевої революції. Одначе відсутність політичної стабільності у період правління Ющенка дало змогу Януковичу заручитися ще більшою підтримкою, і це призвело до обрання його президентом у 2010 році.
Майдан Незалежності став місцем збору людей і під час Революція Гідності. Масові протести почалися після того, як уряд проросійського президента Віктора Януковича відмовся підписати угоду про євроінтеграцію України в листопаді 2013 року. Це призвело до найбільшого хаосу в історії України, а також спричинило напруженість на кшталт "холодної війни" між Росією та Заходом. У Києві люди вимагали, щоб Янукович склав повноваження. Незабаром протести переросли в сутички, адже міліція використовувала насильницькі методи для розгону протестувальників. Міліціонери відкрили вогонь по людях, унаслідок чого 107 осіб загинули, сотні було поранено та затримано. Зрештою вночі 22 лютого 2014 року Янукович утік до Росії приватним літаком. Провели вибори, які виграв Петро Порошенко: його підтримали 54,7% людей. Незабаром Росія анексувала Крим. Як продовження цих подій на території Донбасу (Донецької та Луганської областей), де домінує російське та проросійське населення, почалися конфлікти між мілітарними організаціями, контрольованими Москвою, та адміністрацією, контрольованою Києвом. Підтримувані Росією Донецьк і Луганськ оголосили про свою незалежність. Десятки тисяч людей загинули в постійних воєнних сутичках, багатьом довелося мігрувати, інфраструктура міст зазнала сильного пошкодження.
НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕМОРІАЛ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ – МУЗЕЙ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ (МУЗЕЙ МАЙДАНУ)
Для того щоб зрозуміти Музей Майдану, треба збагнути поданий вище контекст. Це не музей у звичному для нас значенні. Звісно, є головний офіс та Інформаційний центр, але перш за все це музей просто неба. Кожне місце, де розгорталися події Майдану, крок за кроком було перетворено на меморіал. Під час відвідин Майдану, можна побачити багато місць, прикрашених квітами та заставлених фотографіями, – тут загинула людина.
Неможливо залишитися байдужим. Люди запалюють свічки та приносять свіжі квіти до таких місць. На підлозі конференц-зали Інформаційного центру музею є мапа, яка показує розташування протестувальників і силовиків під час спротиву.
Музей має відділ, що збирає речі (пляшки для "коктейлів Молотова", щити й т. ін.), які протестувальники використовували для самозахисту. Дещо з колекції Музею Майдану можна побачити на виставках та в інших музеях по всій країні. Вочевидь, усі ці заходи сприяють збереженню колективної пам’яті. Безсумнівно, змінювати владу в Україні повинні вибори. Але можна пересвідчитися, що колективна пам’ять та боротьба дали впевненість людям. Із цією впевненістю вони можуть протистояти уряду.
Моя поїздка мала на меті отримання інформації про Музей Майдану, щоб потім поділитися здобутим досвідом у Туреччині. Я ставив багато запитань, але спершу мені бракувало на них відповідей. Я багато читав, зустрічався з різними людьми, однак щоразу відчував розгубленість і втому, намагаючись домогтися правди. Статті, які читав, та речі, які бачив, не складалися в цілісну картину. В якийсь момент я зрозумів, що варто фокусуватися на історіях, які розповідали люди. Варто було мені змістити фокус уваги на розповіді безпосередніх свідків подій, як картина стала чіткою.
Я читав багато статей про Революцію Гідності, і в більшості з них стверджувалося, що праворадикали були основним рушієм демонстрацій. Одначе люди, яких я зустрів у Музеї Майдану, не є прихильниками радикальних ідеологій. Наскільки я зрозумів, деякі з міжнародних інформаційних агентств зазнали впливу російської пропаганди. Працівники Музею були активними учасниками Революції Гідності. Дехто з них, коли відбувалися основні конфлікти, був студентом. Приміром, Віктор Кривоносов навчався на історичному факультеті. Він каже, що приходив на демонстрації зі своєю гітарою, яка добре пасувала до його довгого волосся. І наголошує, що не любить насильства. За словами Віктора, його глибоко вразило те, що стріляли по людях, зокрема і по ньому. Тоді й зрозумів, що їм треба захищати себе. Усвідомивши це, взявся за організацію оборони протестувальників. А згодом Віктор поїхав добровольцем на окуповані росіянами території Східної України.
Нині він вважає, що може зробити більше, працюючи в Музеї Майдану. Є багато схожих історій. Учасники Революції Гідності приходять до Музею та дивляться на експонати зі сльозами на очах. Цей музей справді створено колективно. Це один із тих рідкісних випадків, коли до появи Музею долучилися мільйони людей.
ЗАБУТТЯ, ПАМ’ЯТЬ ТА СЕРЕДНІЙ СХІД
Кожна поїздка дає щось нове людині. Що змінилося та що залишилося незмінним у мені після цієї подорожі? Важливе запитання стосується того, як ставляться люди із Середнього Сходу до концепту пам’яті. Під час поїздки я намагався знайти відповідь на нього. Я не знайшов її, але хотів би поділитися своїми думками на цю тему. Нас найперше вчили забувати, нам нав’язували "забуття". Коли кажу "нас", маю на увазі країни Середнього Сходу. "Забудь про це, а не сумуй..." Ми переживаємо свої травми забуттям, а не розмовами про них. Можна навіть сказати: ми пам’ятаємо, щоб забувати, адже коли нам про щось нагадують, то лише для того, щоб приховати іншу інформацію. Якщо хочемо зцілитися, маємо забути. Тож усі несправедливості системи лишаються незмінними. По суті, забуття може бути прекрасним способом зцілитися. Найкращим. Але забути – неможливо. Гадаю, ми лише вдаємо, що забули, однак несемо тягар пам’яті на собі, передаючи його з покоління у покоління.
Можна сказати й так: якщо ми неспроможні забути, нам варто правильно пам’ятати. Саме тому ми потребуємо музеїв і пам’яток. Ми повинні пам’ятати нашу історію, а не чекати когось, хто прийде та згодує нам свою версію нашої історії. Тарковський сказав: "Краса прихована від очей тих, хто не шукає правди". Справді, звідколи ми перестали шукати правду?
Коротка біографічна довідка
Уфук Айдин народився у 1989 році у місті Діярбакір, де проживає переважно курдське населення. Після школи вступив до університету Еге, Ізмір, щоб вивчати бізнес адміністрування. Був заарештований восени 2010 року за участь у студентських протестах. Після п’яти років судової тяганини, засуджений до 12 років ув’язнення. Вийшов на волю влітку 2018 року завдяки зусиллям правозахисників. Зумів повернутися до навчання й мріє у майбутньому працювати громадських захисником.
Разом з українським в'язнем Кремля Володимиром Балухом, Уфук Айдин взяв участь у публічній дискусії "Політв'язні: ціна переконання" восени 2019 року.