Його розмальовані щити – це той випадок, коли художник запалився ідеєю і точно знав, що хоче отримати в результаті. Вкритий брудом і корозією майданівський метал помальовано з обох боків. На лицевому – проілюстровано значення духовних цінностей або об’єктів національної боротьби. На внутрішньому, де розміщено ручки для тримання, – зображено те, що бачить власник цього щита: морські пейзажі Криму, баталії на Грушевського й Інститутській, донецьких шахтарів, “кіборгів”, майданівців, воїнів епохи Київської Русі. Один щит прикрашено символічним натюрмортом “Передчуття неминучості”. Цю роботу художник Анатолій Слойко, якому зараз тридцять дев'ять, присвятив Героєві Небесної Сотні Сергію Нігояну. На щиті зображено гранат – символ вірменської культури, який використовував у своїй творчості ще один видатний земляк Нігояна. У перших кадрах фільму “Колір граната” режисера Сергія Параджанова з фрукта на біле полотно витікає червоний сік, що супроводжується рядками “Я людина, життя і душа якої – муки”. Епізод характеризує страждання народів – як українського, так і вірменського. Разом із тим – пристрасну жагу життя.
– Анатолію, де ви взяли щити майданівців?
– Мені їх подарували. Це вже було після всіх подій – у другій половині березня 2014 року. Тоді в цих щитах відпала потреба, і сотні їх зберігалися в гаражі. Люди після революції звезли їх в одне місце. Ці щити могли стати брухтом. Мене це вразило, і я подумав: чому б не зберегти кілька екземплярів?
– І ви розмалювали дванадцять щитів за один день?
– Та ні, хіба ж за один? Я малював їх досить довго, дещо продовжив наступної зими, у 2015 році. Знаєш такий мюзикл “Got to be free” (рокмюзикл “Театру на Подолі” про Революцію Гідності. – Ред.)? Там були ці щити. Коли у мене була студія на Нижньоюрківській, Сергій Проскурня (український театральний режисер, продюсер, лауреат премії Національної спілки театральних діячів України “Експеримент” 2001 року та премії імені Сергія Данченка 2017 року. – Ред.) прийшов до мене, побачив їх і сказав: “Це саме те, що мені потрібно”. Для цього спеціально я зробив бити та бочки. Проскурня брав щити в оренду для спектаклю, платив за це непогані гроші.
Майданівські щити у мюзиклі “Got to be free”
– “За Донбас”, “За Крим”, “За Русь” – чому саме такі назви робіт?
– Я вклав у ці щити свої враження та бачення подій, це мій засіб комунікації. Моя місія була у точності враження, без акценту на авторстві та без зайвих фантазій. Суто те, що є. Стисло. Це наочна хрестоматія найновітнішої історії України. Як художник я очікував отримати за це винагороду, яка дала б мені ресурс працювати далі. Але від музейних інституцій комерційних пропозицій не було. А віддавати цю колекцію в дарунок я довго не хотів: я ж не меценат, а творець. І охоронець цих історичних свідчень. До слова, я неупереджено ставлюся до політичних сил в Україні. Я є нейтральним спостерігачем, художником, а не пропагандистом чи критиком.
У кожного свій “За Донбас”. Для мене – це частина України. Так само, як “Крим наш”. Крим же реально наш, український. Це не агітація, а відображення мотивації людей у той час.
Я проілюстрував на щитах не тільки те, за що люди вийшли на Майдан, а ще генеалогію цих подій – з початку й аж до кульмінаційних моментів війни чи АТО. У кожного свої мотиви... За що спочатку була ця “потасовка”, не пам’ятаєш?
Слойко вивчав філософію та політологію в Києво-Могилянській академії.
– Пам’ятаю. За інтеграцію в Євросоюз.
– У кожного тоді були індивідуальні цінності. У мене вдома ще залишилося кілька дитячих щитів. Там якраз було “Happy and free future” з єдинорогом. Вирішив залишити “лайтові” собі.
– Ви були учасником Революції? Ходили на Майдан?
– Це як у тому анекдоті: “Якщо скажу, що є, попросять дати, а скажу, що немає, говоритимуть, що жлоб”. Приходив підтримати, поїсти канапок, чайок попити. До речі, провів “ФастФільмФест” у Київській міській державній адміністрації. І там усі фільми були по гарячих слідах, за хронікою цих подій. Ведучою в нас була ТаняТаня з “Dakh Daughters”.
Минуло шість років, і я знову захотів привернути увагу влади до невинних жертв, до загиблих від куль снайперів на Інститутській. Була ідея провести мистецьку акцію, перформанс – раптову несанкціоновану виставку колекції щитів під Верховною Радою. Зрештою вдалося це зробити під вікнами Кабміну 21 лютого 2020 року. Пам'ять, зокрема про Героїв Небесної Сотні та добровольців перших років війни, знецінюється й належно не вшановується. План-максимум був такий: зібрати завдяки цій акції кошти та частково витратити їх на адресну допомогу кільком дітям загиблих мітингувальників і добровольців, а решту – на свій новий проєкт та на вирішення фінансових питань.
Анатолій Слойко працює в жанрі живопису, графіки, медіа-арту. Відомий завдяки інсталяціям.
2001 рік – масштабний мультимедійно-скульптурний проєкт "Мистецтво шепоту".
2008 рік – арт-об'єкт "Немовля" в Третьяковській галереї на Кримському Валу в межах Московського бієнале "Стой! Кто идет?".
2009 рік – перформанс "Чуйність" у паризькому Луврі.
2011 рік – кінетична скульптура "Літальний апарат Махатмаплан" на Лондонській кінетичній арт-ярмарці. Згодом її показали на виставці "Космічна одіссея" в Мистецькому Арсеналі.
Автор виставок "Несвідоме офісне мистецтво" (мала галерея Мистецького Арсеналу), "Український пафос" (L-Art), "Ідеологія кухонної скульптури" (Совіарт), "Помилка природи" (TG-Gallery) та інші. Двічі був організатором і куратором власних арт-просторів "Тоторо Гарден галерея" (на місці клубу "Атлас") і "Тоторо Арт Студія" (Нижньоюрківська, 31), де здійснив низку виставкових та навчально-просвітницьких проєктів.
– А в Мистецькому Барбакані були?
– Був. Заходив.
– Ви – вільний художник.
– Так. Я пам’ятаю, що мені на Грушевського давали “коктейль Молотова”. Я його так і не кинув. Мені подобалися такі екстремальні моменти, подобалося спостерігати за всім, що відбувається навколо, але не брати в цьому участі.
– Був страх?
– Ні, мені просто здавалося, що це не моє. “Не моя справа” – не хочу так казати.
– Ви пацифіст?
– Люди, що змагаються, – всі самі по собі? Чи швидше частина якогось руху? Наприклад, футбольні фани чи праві радикальні організації. А мене ніхто не зобов’язує. Оскільки я там декого знав, то бувало таке, що потрапляв “коктейль Молотова” й мені до рук. Повторюю: я не кидав його. Я пірнав та виринав чисто за компанію. Так, я пацифіст, якщо можна так сказати.
– Малюнки на щитах – це натхнення патріотизмом?
– Я українець. Але сказати, що патріотизм відіграв у цьому роль, не можу. Я не є прихильником радикальних рішень. Врешті хтось виграє, хтось програє, а хтось забирає гроші. Як шулерська схема… Влаштуй Майдан, підніми всіх проти всіх. Хтось загине. А винних не знайдуть і не покарають.
– Тоді що саме вас вражало?
–Те, що відчували прості люди. Не можна сказати, що всі виграли. Я робив малюнки з ідеалістичних переконань. Не можна й сказати, що виграли ті, хто взяв собі з цього щось – шлях до влади чи гроші... Людям був вигідний Майдан, тому що вони не могли терпіти далі. Як у серіалі “Восьме відчуття” чи у фільмі “Хмарний атлас” (“Восьме чуття” – американський науково-фантастичний телесеріал, створений сестрами Вачовскі. За сюжетом вісім незнайомих осіб, які живуть у різних частинах світу, несподівано для себе виявляють ментальний та емоційний зв'язок одне з одним; Серіал досліджує теми політичних поглядів, ідентичності, сексуальності та ґендеру. “Хмарний атлас” – науково-фантастичний фільм, створений Томом Тиквером та сестрами Вачовскі. Розповідає про шість реінкарнацій однієї душі. – Ред.). Звідти й фраза, яка дуже добре характеризує настрій суспільства того часу: “Я не потерплю злочинного утиску своїх прав”.
У людей уже є мало не генетична потреба об’єднуватися заради якоїсь ідеї, грітися біля вогню, “партизанити”...
Проєкт митця "Мистецтво шепоту" – це скляна кабіна з моніторами. У ній люди адресують свій шепіт одне одному, зберігаючи повну анонімність, тому не мають соромитися одкровень. Спеціальна мультимедійна програма довірчого спілкування: можна клацнути курсором по “губах” на моніторі – і в записі звучить чиясь “підслухана сповідь”.
– Погоджуєтеся, що людина завжди повинна думати наперед, до чого призведе її вчинок?
– Людей завжди збуджує не те, що йде від розуму, а те, що виходить від серця чи десь нижче навіть.
– А ті образи зі щитів – це якісь конкретні персони, яких ви зустрічали?
– Це досить збірний образ. Це не були конкретні люди. Це більше загальне відчуття від якогось моменту. Наприклад, коли хтось когось чекає вдома та хвилюється. Багато кого тоді чекали вдома. Це відчуття знайоме мало не кожному.
21 лютого 2020 року Анатолій Слойко влаштував політичний перфоманс під Верховною Радою – перед входом виставив розмальовані майданівські щити. Нагадував депутатам, в яку ціну власникам цих щитів стала зміна влади. Після того вирішив піти до будівлі Кабінету Міністрів. Обмірковував найгірший сценарій: якщо охоронці Кабміну відберуть або пошкодять щити, це спричинить скандал та розголос, і на ці роботи звернуть увагу. Протистояння між перформером і спецпризначенцями, які вимагали дозвіл на акцію, тривало майже три години. Усе ж таки поліція забезпечила митцеві неабияку підтримку: дала номер телефону Музею Майдану й навіть допомогла викликати таксі та завантажити щити. Художник задоволений "здатністю людей оцінити важливість екземплярів".
– Чому на щиті фігурує Тарас Шевченко?
– Із Шевченком – єдиний щит, який я не змінював. Жодним чином не втручався. Він від початку був таким.
– І ви не знаєте, хто його розмалював?
– Ні, але він справжній. Це не ілюстрація. І я його не хотів змінювати.
– Вам пощастило той гараж знайти, як гадаєте?
– А може, й не пощастило. Що мені з цього? (сміється) Нічого. А може, й пощастило. Вважаю, що я свою місію виконав.
– Ви ж їх із того гаража витягнули. Якби не ви, то де б вони зараз були…
– В якого-небудь канадійського дядечка. Він тоді зробив би музею “подарунок” (усміхається). Насправді мені здається, що щити знайшли своє ідеальне місце, де вони й мали б бути.
– Як виникла ідея передати їх Музею?
– Вона виникала час від часу. Але щоразу якась моя людська жадібність...Коли людина щось робить, вона сподівається на… Це час, нерви, переконання – те, що ти вважаєш цінним. Я думав, що у мене їх куплять. Але ніхто не хотів купувати. Вийшла така дилема: щити лежать у мене вдома, а час спливає. Невідомо, який завтра буде політичний клімат: у нас в Україні... коливання. А там на щитах усе чітко, правильно, як має бути. Немає нічого неоднозначного.
– Тобто працівники Музею вже зустрічали вас?
– У Будинку профспілок на мене чекали з нетерпінням. І тоді я відчув, що нарешті психологічно готовий просто передати ці щити Музею. Коли я зробив це і познайомився зі співробітницями музею, відчув радість та усвідомлення, що зробив правильний вибір.
– Дуже цікаво, що ви приїхали під Кабмін – і вже через три години про вас знали у Музеї.
– Раніше мені також пропонували подарувати Музею. А тут вийшло, що воно само по собі так сталося, що доля привела мене сюди. Спершу не було наміру дарувати. Та коли я справді дарую людям, зберігаючи пам’ять, то нехай буде. Це була моя місія – зберегти цю пам’ять. Це чогось варте. І якщо щити йдуть у музей, це дуже добре. Але, якщо зрештою їх продадуть, мені було б дуже прикро. Ми зараз перебуваємо у лаврі (у Києво-Печерському заповіднику розміщено офіс Національного музею Революції Гідності. – Ред.), і я прошу простити мене й помилувати за те, що хотів за це якісь гроші.
Митці повинні бути як бджілки або метелики. Какати своїми картинками. А харчуватися – росою, нектаром (сміється). Я виконав свій обов'язок, і моя гідність зросла перед Україною. Я зберіг у художньому вигляді фрагменти пам'яті. Міг би очікувати на якийсь бонус, але вже не очікую, маючи полегшення. У моєму особистому просторі щити займали місце, і постійно мене збуджувала лише одна думка: як із ними вчинити, як отримати винагороду? Але найбільша винагорода – це те, що вони зараз у власності музею. Якщо люди приходитимуть подивитися на щити, це теж для мене буде приємною винагородою.
– У вас часто купують те, що ви створюєте?
– У мене не так часто купують те, що я роблю, але іноді буває. І бувало таке, що я чиїсь роботи продавав. Цікавилися, чи не маю я власної галереї. Якось сиділи з москвичем Спайдером, коли він ще намагався тут (у Києві. – Ред.) щось зробити. Був такий проєкт “Шаргород”. У чувака був винзавод у Москві, а в мене друг купив картину в Одесі на Староконці (Старокінний ринок – найдавніший з інаявних сьогодні одеських ринків, організований 1833 року під назвою “Скотський базар” на околиці Одеси, нині міститься у центрі району Молдаванка. – Ред.) за 150 гривень. Дуже класний великий плакат, на якому написано: “Вино народилося разом із людством і буде його вірним супровідником завжди”. І там така жіночка типу Софії Ротару, і багато пляшок марочного вина з усіма етикетками, які тільки тоді були у Радянському Союзі. Так от, Спайдеру тоді я її продав за 1000 доларів. Досить вигідна угода (сміється).
Завдяки мистецькому перфомансу Слойка 21 лютого 2020 року біля Кабінету Міністрів України Музей Майдану поповнився колекцією майданівських щитів.
– А хто автор цієї картини?
– Намалював то якийсь радянський плакатист добротними фарбами, які мали здатність добре зберегтися.
– Розкажіть іще про ваші проєкти.
– Розробив настільну психологічну гру “Розбір людини”. Є п'ятдесят екземплярів. (трансформаційна гра “Розбирання людини” – психологічне заняття, яке розвиває асоціативне мислення, інтелект, акторський дар, риторику; суть гри в тому, щоб під час кількох раундів набрати найбільшу кількість балів, даючи визначення людським рисам або заперечуючи твердження інших учасників гри. – Ред.).
Вона є в інвестора, власника гри, – я продав на неї права. Говорив з інвестором: є перспективи, люди задоволені грою.
Я працюю над проєктами інколи на замовлення, але не вважаю це власне мистецтвом. Можу придумати дизайн, концепцію просування, зробити розкадровку. Безліч халтур. Ці всі проєкти є напівкомерційними, напівтворчими.
Анатолій Слойко – геймдизайнер, проджектлідер ігрових застосунків проєкту “Antiap.App” і дитячого онлайн-простору “Планета чудиків”.
– Що вам подобається робити найбільше?
– Мій батько був інженером. Подобається креслити, люблю інсталяції, об'єкти. У мене це виходить найкраще з того, що я коли-небудь робив. Мій перший проєкт у Києві – це “Мистецтво шепоту”.
Потім я зрозумів, що в той момент мене вело не мистецтво. А в Москві у Третьяковці вже була авангардна виставка “Стой" Кто идет?” – так званий бієнале сучасного мистецтва молодих авторів. Жанна Кадирова (українська художниця та скульпторка. – Ред.) допомогла завезти назад мою роботу. А я віз серію з її скульптурних робіт “Діаманти” – це ще гірше. Мене зупинили на кордоні з Росією й питають, що за діаманти. А там було написано “Діаманти. Жанна Кадирова”. Пропускати не хотіли, просили по два долари за кілограм. Це зараз би, мабуть, російські прикордонники пропустили б без проблем, почувши її прізвище (Рамзан Кадиров – одіозний авторитарний президент Республіки Чечні, відомий грізними пропутінськими заявами, майстер спорту з боксу. – Ред.). Тоді довелося їхати на інший пропускний пункт.
– Як ви ставитеся до божевільних вчинків заради мистецтва?
Робота “Немовля" – "Enfant terrible" ("нестерпне дитя" від французького вислову “жахлива дитина”. – Ред.). Це було немовля, яке бачить першу хвилину свого життя. Монітори в очах, камера у роті. Я спочатку хотів, щоб у його очах були кадри пологів. Через рік після того у мене з’явився син. Я був присутній при пологах, знімав процес на камеру. У мене був запис, потім зник, і я не використовував цей матеріал. Потім хотів у пологовому будинку з дозволу головного лікаря познімати спеціально для виставки момент народження дитини. Але, звісно, на цю пропозицію ніхто не повівся. Потім я зрозумів, що у той момент мене вело не мистецтво.
– Як почати продавати своє мистецтво?
– У мене щодо цього багато спостережень, але я не є зразком людини, яка вміє гарно продавати своє мистецтво. Як правило, мистецтво я продаю, а грошей… Якось навздогін вони приходять. Я зібрав близько десяти тисяч доларів на реалізацію проєкту, але зробити, перевезти, виставити... ти ще й винен гроші потім у результаті, розумієш? (сміється) Нині мене цікавлять космос і глобальне життя на планеті, тому роботи хочу присвячувати цим темам.
Розмову вела Ольга Сич
Світлини: Богдан Пошивайло, архів Анатолія Слойка, gtbf.com.ua, instagram/sovietundergroundart