Євромайдан, об’єднаний загальнонародною метою, мав також своє характерне регіональне забарвлення. Події у найбільш східному обласному центрі України – Луганську позначено гостротою та драматизмом. І хоча самі протести, на щастя, обійшлися без жертв і розстрілів, Луганськ після перемоги Революції Гідності й повалення режиму Януковича став однією з жертв російської окупації.
Своїми історіями участі у протесті ділилися:
- Юлія Красильникова, голова правління благодійного фонду “Восток SOS”;
- Юлія Кішенко, координаторка освітнього напряму цього ж самого фонду;
- Євген Спірін, головний редактор видання “Бабель”;
- Олексій Біда, керівник Центру документування воєнних злочинів УГСПЛ.
Модерувала розмову Ольга Сало, учасниця громадського сектору Євромайдану, співробітниця Національного музею Революції Гідності.
Це історія битви, що не вгасає, попри втрату позицій і віри у швидку перемогу.
Луганський голос Донбасу та фото на тлі історії
Юлія Кішенко:
– Мій Євромайдан почався з моєї сім’ї. Мій чоловік був одним з організаторів Євромайдану в Луганську. І саме з ним я прийшла на перші акції, які відбувалися в кінці осені – на початку зими. Не дуже багато людей на них прийшло, але це було показово – свій протест, луганський голос Донбасу. Ми виходили на площу в центрі міста під пам’ятник Шевченка й висловлювали власну думку про те, що відбувалося. Ми робили якісь активістські штуки, різні заходи. Я була однією з тих, хто брав участь в організації цього. Також у мене була маленька волонтерська місія: ми з подругою робили жовто-блакитні стрічки й роздавали їх людям, потім ми входили до Медичної сотні, але, дякувати Богу, нам не знадобилися ці навички.
Під час Євромайдану в Луганську була позиція, що ми рівновіддалені від усіх політичних партій.
Юлія Красильникова:
– Для мене Майдан почався з Києва. 21 листопада я закрила кілька проєктів у Луганську й поїхала в Київ – був захід у Секретаріаті уповноваженого з прав людини. І коли ми йшли на той захід 22 листопада, йшли через Майдан, там стояв бусик, з якого лунали гасла, і невеличка купка людей, – тривала акція, яка розпочалася ввечері 21-го. І ми групою сфотографувалися там, ще тоді жартували, що зробимо фото на фоні історії. Потім зрозуміли, що це дуже влучний жарт, – ми навіть не уявляли, що сучасна історія України розпочинається з цієї купки людей, з цього бусика на київському Майдані.
Я їздила в Київ на вихідних, коли була можливість. Але в якийсь момент подумала: чому мене цікавить лише київський Майдан? Чому не беремося популяризувати ідею Євромайдану в Луганську? Тоді у нас збиралася біля пам’ятника Шевченка невеличка купка місцевих активістів: слухали українські пісні, розгортали прапор, спілкувалися… Була душевна, атмосферна тусівочка, такий собі "міжсобойчик". І я почала ходити на ці зустрічі, ми заговорили про те, що маємо стати помітнішими, залучати сторонніх людей, розширювати наше коло… Почали думати, як це робити.
Ми хотіли, щоб ідеї Євромайдану було донесено до жителів міста й регіону, хотіли залучити якомога більше людей. Опозиційні політичні партії в Луганській області тоді були в якомусь сенсі маргінальними й не мали широкої підтримки. Навіть у нас не викликали приязні та довіри, а що вже казати про людей сторонніх і тих, хто намагався дистанціюватися від політики... Нам не завжди й не всі партійні ідеї та гасла були близькі і зрозумілі, тому й вирішили: як люди з активною громадянською позицією підтримуємо Євромайдан, але не просуватимемо і не підтримуватимемо якусь партію.
"На першу акцію прийшло п’ятеро…"
Олексій Біда:
– Спершу політичні партії створювали в Луганську віча. Після відмови Януковичем від асоціації з Євросоюзом виходили люди, щось там промовляли, якісь гасла, і розходилися – така собі "масовочка" для якогось звіту, можливо. Багато людей були розчаровані, і йшли перемовини про те, що варто створювати якусь альтернативу цій політичній "двіжусі". І 30 листопада після побиття студентів ми з Настею Рожковою подали телеграму з "Укртелекому", що сьогодні ввечері організовуємо акцію під обласним МВС.
Прийшло тоді чоловік п’ять: ми з Настею та троє людей з Археологічної спілки. І відтоді ми час від часу робили якісь акції. Заявили, що будемо сходитися щовечора, і потроху почали збиратися люди. Десь під кінець грудня згуртувалися осіб до тридцяти, які розуміли, що варто робити якийсь громадський актив, а не доєднуватися до політичних партій. І завдяки Льоші Бритюку ми провели стратегічну сесію, розподілили обов’язки, не лиша спланували, як залучати людей, а й інші заходи, і далі почали організованіше створювати спротив луганського Євромайдану.
Євген Спірін:
– 10 вересня мені зателефонувала Юля Красильникова. Сказала, що є одне місце для тренінгу журналістів у Пущі-Водиці під Києвом і що вони збирають купу людей із регіонів, а з Луганська нікого немає. Я тоді працював у морзі, викладав в універі й ніяким журналістом не був. Але дуже потрібна була людина, яка поїде на ці тренінги. І я поїхав. А коли повернувся, вдалося влаштуватися позаштатним кореспондентом на міський сайт новин. Мій перший гонорар був близько 90 гривень.
Коли почався Євромайдан, редактор сказав: мовляв, чувак, їдь у центр міста, подивися, що відбувається.
Ми всі були друзями, дуже добре одне одного знали: вся твоя компанія – тридцять людей, з якими ти щось робив, ходив на їхні івенти, у кіноклуб, що його проводив Льоша, та інше… Уже й дивувало, що вони одних поглядів, а ти – інших. Я ходив, писав новини, робив фото спершу дуже маленьких зустрічей, потім вони ставали більшими. І в якийсь момент відчув "профдеформацію": вже не міг думати, що о’кей, я буду нейтральним… Дедалі частіше, повертаючись додому, ловив себе на думці, що вони таки праві.
Отак усе й почалося. А потім, після прийняття диктаторських законів, коли почали вбивати людей, Костя Реуцький поїхав у Київ, і Льоша поїхав. І для мене була дуже важлива фраза Льоші: "Їдь у Київ і подивися, що там відбувається, – тобі стане зрозуміло!.." Ну, і мені стало зрозуміло.
Олексій Біда:
– На початку ми організовували зустрічі щодня, але потім вирішили робити їх потужнішими та привертати увагу не лише ЗМІ, а й місцевих мешканців. І почали, здається, із січня робити акції двічі на тиждень. Це були, здається, середа та субота. А по неділях відбувалися політичні віча, до яких ми теж намагалися долучатися. У нас була окрема група людей, яка вела перемовини з політичними партіями. Ми домовилися з ними виходити на віче, якщо не буде партійних прапорів, лише прапор України. І таким чином доєдналися до їхніх акцій, почали сповіщати людей про те, що відбуватиметься, – був окремий підрозділ, який розсилав повідомлення різними каналами.
Було три спроби показати документальний фільм "Межигір’я" – про дачу Януковича. Дві з них нам зірвали, третя вдалася лише за допомоги політичних партій. І, мабуть, перша після цього показу була колективна фотка луганського Євромайдану – як історія успіху, що нам удалося це показати. Перша колективна фотографія всіх активістів, залучених до цієї акції та до дальшої діяльності луганського Євромайдану.
Із початку січня ми створили "вуличний університет", намагалися людям розповідати, що відбувається, проводити якийсь лікнеп, робили включення з інших Євромайданів.
Нас побачили. Здається, ще під кінець грудня, на передноворічній зустрічі Партії регіонів прозвучала фраза: "Треба щось із цими євромайданівцями робити". І почали "супроводжувати" всі наші акції "дочірні" політсили Партії регіонів. Це ПСПУ – "Прогресивна соціалістична партія України" Вітренко й "Український вибір" Медведчука. Маргіналізовані угруповання, з них потім з’явилися "Луганська гвардія" та "Молода гвардія". Іще у грудні Партія регіонів проявила якісь "Молоді регіони". І їхні активісти почали нас "супроводжувати", влаштовувати якісь провокації.
Ми намагалися на це не вестися. Дуже багато людей було нажахано байками про те, що "приїдуть бандерівці", почнуть ґвалтувати та вбивати, тому нам важливо було говорити про ненасильницький спротив, про те, що він проукраїнський, що він є в Луганську. Це були наші основні меседжі.
Юлія Кішенко:
– Кількість людей на акціях була різна – в грудні, в січні, в березні. Спочатку це були акції людей, які знали одне одного, але що далі, то більше приходило людей, просто луганчан, яких ми не знали. Ми заводили нові знайомства з однодумцями. Коло розширювалося, й уже наші весняні акції збирали кілька тисяч. Це було не щодня, а, наприклад, по неділях або ще в якісь знакові, важливі дати. Приходило чимало людей, яких ми не знали. Але й акції противників були багатолюдними. У нашому регіоні їх багато хто підтримував, а ще ж привозили автобусами з Росії.
Олексій Біда:
– Варто розуміти й ситуацію, що склалася в Луганську до початку Майдану. Це була вотчина Партії регіонів, зокрема Єфремова, який контролював не лише якусь партійну діяльність, а й призначення районних начальників міліції. Це людина, якій належали більшість заводів, якій належали навіть підвали й дахи житлових будинків. Такий місцевий князьок, який контролював бізнес. Люди боялися висловити свою позицію, було складно їх залучати, вони були нажахані цією системою Партії регіонів. Можна було поплатитися посадою на підприємстві або бізнесом. Багато людей, які працювали в держструктурах, нас підтримували. Багато людей нам анонімно сповіщали про щось, що могло відбуватися, якісь провокації. Або підказували, як їх уникати. Але публічно люди боялися висловитися.
6 березня була найчисленніша акція, після того як режим Януковича вже впав. Тоді була більша кількість людей, які перестали боятися й нарешті вперше вийшли публічно заявити про свою позицію.
Серед інших моїх робіт була й робота в рекламній газеті, яка належала місцевому депутату від Партії регіоні. Але ми не боялися – я приніс українські прапорці, і в нас у відділі дизайну на п’ятьох столах стояли п’ять прапорців. На акції виходив я один, і лише 6 березня побачив своїх співробітників, які нарешті не побоялися публічно показатися.
Політичний опонент – Дід Мороз
Євген Спірін:
– Колишній депутат Володимир Струк (антиукраїнський політик, колишній народний депутат від Партії регіонів. – Ред.) – перший, хто власним коштом побудував блокпост для "сепарів". У нього був помічник. На площу біля Шевченка, коли збирався Майдан, або університет, або відбувалися телемости з іншими містами, – туди чуваки просто приносили велику колонку, аудиосистему та врубали якісь колядки, щоб не було чутно, що робиться на Майдані. Звісно, в опонентів аудіоапаратура була значно потужніша, ніж у громадського сектору. І вони таким чином намагалися нас заглушити.
У Струка, який саме балотувався у ВР, є така фішка – будувати бювети питної води. Бо гречку ти завтра з’їв, а бювет – він начебто назавжди, тому це вигідна інвестиція. Але він не пройшов, тому що і "Восток SOS", і Костя Реуцький йому дуже завадили, зривали йому акції. Ми ж то все пам’ятаємо!
Донбас взагалі дуже аморфний регіон був. Тоді побутувала така класна відмазка: "Ми працюємо, поки всі "майданять". Коли ти виходив під прапором партії, то одразу чув: "Що, за свою Тимошенко ідеш?" чи: "Ти за свого Ляшка? Так він гей взагалі-то!" – це я дуже коректно відтворюю. І стало зрозуміло: якщо ти дистанціюєшся від партії, то підтягується більше людей, тому що кажеш: "Не за Тимошенко! За те, щоб завтра *опи не було!"
Мітинги під політичними гаслами мали вигляд дуже "совковий": мовляв, усі зібралися, помахали й пішли. Нікому нічого не зрозуміло.
Олексій Біда:
– Були два чуваки: один – Сергій Сафо (колишній депутат міської ради. – Ред.), а інший... не пам'ятаю вже його прізвища. У грудні влаштовували дитячі акції. Сафо в костюмі Діда Мороза зі сцени співав дитячі пісні. Але для кого він їх співав? Жодної дитини там не було, бо "навалювали" такий звук, що некомфортно було стояти біля сцени. І той другий персонаж теж виходив, ставив якісь пісні, покурював – було видно, що йому нудно. Мабуть, найцікавіший епізод був, коли ми Сафо відключили електричну мережу. Це якраз Сергій Іванов (тепер київський журналіст, тоді працював у Луганську. – Ред.) знайшов розетку, від якої живилася вся аудіосистема. Нарешті настала тиша – і це було так благодатно! Сафо намагався з'ясувати, хто це зробив, підключитися знову… Було весело!
Юлія Кішенко:
– Щоб розуміли, яка була атмосфера… Уявіть собі день, немає ніякого свята, велика площа порожня – жодного масового заходу, для якого зазвичай роблять такий звук… І стоїть Дід Мороз посеред площі, і заводить пісні на кшталт "Мєчти збиваютса". І звук заглушає все в межах п'ятиста метрів… Чи більше – в межах двох зупинок громадського транспорту… Неможливо спілкуватися. Такий "шумовий терор" був.
Це один із прикладів того, як нам чинили перепони. Виходили на контракції та приходили до нас "разговарівать по понятіям", погрожували кулаками.
"Євродіти"
Олексій Біда:
– Фізичні спроби завадити нам починалися із самого початку, провокації супроводжували нас постійно. З боку силовиків була здебільшого бездіяльність, хоча начальник Департаменту громадської безпеки Андрій Наконечний, який зараз живе в Сєверодонецьку, був до нас прихильний. Але казав: "Я ні за тих, ні за тих, я за громадський порядок". Він багато робив, щоб це не переросло у криваву бійню, – і за це йому подяка. Але не завжди він міг щось зробити, не завжди його й ставили до відома. І саме він вигадав нам прізвисько "євродіти". Швидше він пояснював цим те, що ми такі наївні – виходили, заявляли про щось і вірили, що ми щось оцим змінимо. А ми справді вірили, і я думаю, що таки змінили.
Більш організований спротив, мабуть, був уже тоді, коли опоненти виставили наметове містечко в парку Шевченка, де ми збиралися. Ми й до цього постійно намагалися міняти місце зустрічі, хоча віддавали перевагу парку Шевченка. Але, враховуючи те, що постійно стикалися з провокаціями, врешті-решт почали заявляти про два-три місця проведення акцій. Якщо попередньо приїжджаємо, а там уже Дід Мороз співає, ми сповіщали людей, що сьогодні зустрічаємося на іншій локації. І таким чином пересувалися постійно. Але коли виставили наметове містечко, ми вже в парку Шевченка не змогли збиратися.
Тоді наших опонентів почали озброювати пістолетами з гумовими кулями, їм видали журналістські посвідчення, і ставало небезпечніше. Когось уже зустріли під будинком, побили, когось намагалися після акції спіймати. Почалися вияви фізичного насильства. І ми стали більше уваги приділяти безпеці. Планували місця, де можна відійти, якщо нападатимуть, виставляти заслони з молоді, щоб у разі нападу могли стримати першу хвилю. Боюся помилитися, але це був кінець січня – початок лютого.
Юлія Красильникова:
– Епізод, який мене вразив агресією, на нас спрямованою, було пов’язано з першими загиблими на Майдані, з першими серйозними сутичками. Була така собі "Луганська гвардія", яка просувала проросійські погляди й гасла. Вони стали закидати нам, нібито ми винні, що на Майдані, мовляв, розстрілюють і вбивають беркутівців, і якщо це не припиниться, то вони нас будуть бити. Це при тому, що наші акції завжди були миротворчими, про мирне врегулювання конфлікту, про процес домовленостей і пошуку спільних рішень. Бо ми розуміли, що сценарій якихось агресивних дій – точно не для регіону, й на той момент не розглядали його для себе як варіант. І мене тоді це дуже вразило, коли до нас, беззбройних, прийшли люди з палицями й кричали, що вони нас битимуть за те, що відбувається на Майдані. У мене тоді у голові щось перемикалося: не розуміла логіки дії цих людей.
Юлія Кішенко:
– Ще трохи про той випадок, який згадала Юля. Мене вразило, що ось ми стоїмо з мирними гаслами за євроінтеграцію – і тут приходять молодики, агресивно налаштовані, вигукують неприємні речі, роблять агресивні рухи, репетують: "Їдьте на Західну Україну! Нащо ви сюди приїхали? Хто ви такі?" І я бачу там знайомі обличчя. З одним із них ми влітку разом в гори ходили, на Кавказ. Високі гори, і там команда, люди дуже довіряють одне одному, страхують одне одного. Ми з цією людиною були разом у такій екстремальній ситуації. І тут він приходить і погрожує мені, горланить: "Звідки ви приїхали?" Думаю, коли він мене побачив із протилежного боку, в нього, мабуть, сумніви з’явилися, що ми нізвідки не приїхали, що це, мабуть, люди таки реально місцеві, з Луганська, і ми знаємо одне одного.
Люди з однієї планети
Євген Спірін:
– Казати, що всі, хто приходив на Антимайдан, – що вони з іншої планети або їм всім платили, я не можу. Була купа людей, яких я знаю, яких я бачив. Наприклад, мій сусід згори. Звісно, були й люди, які приїхали, наприклад, з прикордонного регіону або навіть із Росії. Але це було вже потім, коли ці протести стали масштабними. А спочатку тією-таки "Луганською гвардією" керував Арсен Клінчаєв (Арсен Клінчаєв – колабораціоніст, колишній член Партії регіонів, депутат Луганської обласної ради. – Ред.), обрали собі вони "народного губернатора" Харитонова (Олександр Харитонов – колабораціоніст, колишній член Прогресивної соціалістичної партії України, нині у лавах "Компартії ЛНР", депутат Луганської міської ради V скликання; самопроголошений "народний губернатор Луганщини 2014". – Ред.), який був вантажником на Центральному ринку. Якщо скажу, що Шариков – це професор поряд із Харитоновим, то, мабуть, не помилюся. Утім, не казатиму про інтелектуальні здібності – люди бувають різні. А це просто десять–двадцять маргіналів, які встановили намет… Я пішов фоткати цей намет і побачив, що там відбувається. Вони всі "насинячилися" дуже сильно, у них бійка була в наметі, хтось щось спер… Це було так смішно, ти ніколи б не подумав, що ці люди виженуть нас, таких "умних і красивих", із Луганська.
Але потім, уже в лютому, коли і Крим стався, звісно, стало зрозуміло, що у них є чиясь велика підтримка. А коли захопили будівлю СБУ, то там була купа людей, які навіть не могли порахувати, як їм купити цигарки в крамниці, – не могли рублі у гривні перевести.
Думаю, були й місцеві, які повірили в пропаганду. Тим паче був Майдан і 2004 року, і тоді був з’їзд у Сєверодонецьку. Тоді ж уся ця тема теж "качалася", але трохи "не докачалася". Люди в цьому регіоні завжди дивилися на Росію, на пенсії… не знаю, на що вони там ще дивилися. Тому і місцева підтримка теж була. Були якісь воїни-"афганці", в яких була зброя. Були люди, яким платять, але я не думаю, що їм дуже багато платили, мені здається, що в останній період взагалі не платили, тому що один мій кент, гопник, їздив у Київ, у Маріїнський парк, і потім жалівся, що Київ він подивився, всю зарплату "провтикав" у Києві, а йому нічого не заплатили. Тому думаю, що це була така дуже дифузна група, і не можна казати, що всі вони були там однакові, або завезені, або проплачені.
Олексій Біда:
– Звісно, там люди мали якісь гроші за це. Але гроші невеличкі.
Клінчаєва ще до початку Майдану затримала патрульна служба за те, що він фарбою замазував білборди Юлії Тимошенко. Йому дали грошей найняти людей, але він вирішив, що ці гроші йому будуть корисні, та вирішив сам це зробити. Уночі їздив своєю крутою тачкою, намагався замазити ті білборди, але його затримали. Вигляд це мало справді смішний. Клінчаєв і лідер Антимайдану – оксюморон якийсь.
Женя вже частково нагадав, що там розкручувалася тема 2004 року. Там справді жахали людей – і це діяло! І, на мій погляд, якраз один із тригерів – це людей лякало, це було по наростаючій: ти постійно в очікуванні якогось ворога, який прийде тебе вбивати, але його немає. Ти цього боїшся, починаєш боятися своїх сусідів. А потім з’явилася акція, яку організували брати Серпокрилови (Віталій та В’ячеслав – тодішні народні депутати, які переходили з партії в партію. – Ред.), коли ввечері вирішили захопили облдержадміністрацію. Але вигляд це мало досить дивний. Один із них мені телефонує, ми з ним доти жодного разу не спілкувалися, і каже: "Я такий-то, керую партією УДАР, поїхали зараз брати облдержадміністрацію!" А я в цей момент гадаю: "Хто ця людина? Чому я зараз маю з ним іти щось захоплювати? Тут якась підстава".
Приїхали тридцять людей автобусом, розгромили наметове містечко, що біля Шевченка було. Пофотографувалися біля пам’ятника й поїхали. Але за дві години після цієї акції в парку Шевченка зібралися вже люди з усього міста, приїхали з ціпками, з дрючками уже захищати, бо "нарешті приїхали ці "бандерівці", яких чекали! Ось він, "ворог", можна прикластися до нього чим-небудь!
І вони почали об’єднуватися навколо "ворога", який уже "реально з’явився" нарешті. Я пам’ятаю цей епізод дуже чітко, коли Єфремов вийшов у парку: "Ми не дамо!.. Ми захистимо!.." Спусковий гачок спрацював, люди вже поводилися агресивніше.
Юлія Кішенко:
– Наші активісти їздили на інші Майдани, до нас приїжджали з інших Майданів – з київського, з дніпропетровського. У нас була навіть карта намальована, ми там просили ставити автографи людей, які приїжджають з інших міст з Євромайданів. Робили скайп-міст із сімферопольським Євромайданом, обмінювалися інформацією. Ми не були замкнені на собі.
Інструмент свободи: поламаний, але дієвий
Олексій Біда:
– Ми справді починали робити скайп-мости з іншими Майданами, планували всеукраїнські акції. Одна з них – "Інструмент свободи". Ідея була в тому, щоб завести на площу піаніно та грати патріотичні пісні. Нам це піаніно розтрощили, коли ми його намагалися проштовхнути крізь кордон "козачків", але основна октава залишилася робочою, і ми цю акцію таки провели.
Приїжджала до нас Саша Кольцова (співачка гурту "Крихітка". – Ред.). Ми збирали допомогу й відсилали до Києва, якраз Юля Кішенко займалася цим. Пам’ятаю, назбирали ліків. Також громадський сектор Євромайдану влаштовував форуми, залучали людей із різних міст.
Юлія Красильникова:
– Додам про важливу інформаційну підтримку. В якийсь момент ми зрозуміли, що самими акціями не можемо достукатися до широкого кола людей, що маємо більше комунікувати з містом. І ми стали поширювати листівки, які робили самі й у яких доносили свої ідеї: чому виходимо, про що Євромайдан, чому нас не треба ненавидіти. І дуже багато інформаційних матеріалів, газет, листівок, наліпок нам присилали з різних міст.
На форумі, одному з тих, про які Льоша казав, була і я. Для мене це був дуже важливий досвід. Пережила багато епізодів, коли руки опускалися, хотілося все кинути… Коли дуже важко вірилося, що можемо на щось вплинути, важко було продовжувати звідкись черпати сили. І такі заходи, де збиралися люди з Майданів усієї країни, дуже сильно мене надихали, заряджали. Я була тоді, коли в "Книгарні "Є" стався напад. (Форум Євромайданів відбувався в січні 2014 року в Харкові, "Книгарня "Є" була однією з локацій. – Ред.). Там захід проводив Сергій Жадан, хтось постраждав, і нас потім виводили якимись стежками в інше приміщення. І навіть у тій ситуації небезпеки було відчуття, що цей рух – не про Київ, він про всю країну. І це єднання було дуже важливим для мене.
Юлія Кішенко:
– Коли вже в Києві страшний період закінчився й не треба було мати стільки медикаментів, перев’язувального матеріалу, коли в країні розпочалася війна й уже відбувалися активні воєнні дії, – були хлопці, підрозділи української армії, які стояли біля Луганська… Медична сотня Євромайдану з Києва переправляла нам медикаменти, а ми передавали їх військовим.
Олексій Біда:
– Пригадую, ще бронежилети вони присилали.
Уже на кінець лютого – на початку березня у нас справді відбулася консолідація. У березні "ультраси" почали підтримувати наші акції. На фотографії нашої афіші "ультраси" зі своїм банером. Це акція 6 березня, коли вони організовано заявили, що підтримують луганський Євромайдан. Це якраз акція, яку планували вони й організовували вони, і ми її підтримали, теж організовували людей. І це була наша найчисленніша акція під СБУ.
Останню акцію ми проводили, здається, 28 квітня. І, на мій погляд, уже у квітні був спад, люди боялися виходити. Бо містом уже розгулювали люди з автоматами, почалися якісь інциденти, вже були загиблі…
Пляшка пива і "калаш"
Юлія Кішенко:
– Я один випадок пам’ятаю – це було, мабуть, у лютому. З одного боку – Майдан, з іншого – Антимайдан. Один хлопець якось потрапив до нас з Антимайдану. Ми розговорилися, і після цієї розмови він зрозумів, що ми не приїхали звідкись, що ми стоїмо за ті ж самі цінності, які і в нього відгукуються. Він потім почав ходити на Євромайдан. Думаю, багато дуже стереотипів було в молоді, їм нав’язали страшилки про "бандерівців". Мовляв, от вони приїхали, і вони наркомани або не дуже добрі люди, і проти них треба виходити. Але цей хлопець, коли з нами познайомився, зрозумів, що ми класні, і перейшов до нас.Таких випадків було небагато.
Юлія Красильникова:
– Для мене переломним моментом стали трагічні події в Криму. Мій брат, військовий, був там і спостерігав ізсередини це все – штурмування військових частин і всі ці події з "зеленими чоловічками". Я добре запам’ятала: на тій акції 6 березня, коли ми вже зрозуміли, що в Криму війна, у мене в голові навіть гадки не було, що в Луганську може статися щось подібне, що я змушена буду дуже швидко виїхати з рідного міста. А протестні заходи в моєму розумінні були не про Євромайдан і його цінності, а про захист регіону, міста, яке любила й у якому хотіла мешкати, і про збереження України в цьому місті.
Олексій Біда:
– Справді, меседжі акції змінилися в березні після окупації Криму, вони стали антивоєнні. Саме тоді з’явилися плакати про те, що ми проти війни, що нам допомога путінських військ не потрібна. Що ми хочемо зберегти єдину країну, а не розділену на частини.
Євген Спірін:
– Я думаю, після Криму стало зрозуміло, що це розпочинається справжня загарбницька війна. Ніхто не знав, як далеко вона зайде. Перший день, коли я реально, вибачте, обі*рався, – коли побачив людину з автоматом Калашникова, і це був не військовий, не представник міліції, це був просто якийсь чувак, в якого в одній руці була пляшка пива, а в іншій – "калаш". От після цього стало страшно, і дискурс про європейський напрям розвитку змінився на "а давайте, може, не будемо вбивати одне одного?" І всі ці акції вже були не під гаслами Майдану, а швидше під гаслами "Ні війні!" Тоді ще було незрозуміло, що війна вже тут.
Олексій Біда:
– Після переїзду з Луганська був довгий шлях від пацифіста до людини, яка готова захищати себе, свій будинок, свою сім’ю та вбивати когось. Це був дуже важкий перехід, і тепер я вже прибічник легалізації зброї для самооборони. Це була жорстка рефлексія, яка потребувала допомоги психолога.
Юлія Кішенко:
– Ми, активісти луганського Євромайдану, спілкуємося онлайн, підтримуємо зв’язок. Багато людей роз’їхалися по різних містах України, світу. Оля Сергєєва, наприклад, у Лондоні; багато людей – у Західній Україні. У Львові – Сергій Глотов і Настя Глотова. У фейсбуці маємо групу, постійно підтримуємо зв’язок, обговорюємо ситуацію, яка нині в Україні… Якось не розгубилися.
Юлія Красильникова:
– Так сталося, що кістяк команди "Восток SOS" – це саме тусівка Майдану луганського. Не можу не згадати Іву Кузьміну, Макса Мойсеєнка, Катю Скрипову, Машу Бєлякову, Славу Бондаренко. Насправді, мабуть, десь п'ятдесят людей – це був такий кістяк "своїх-своїх", про яких можемо розповідати просто безліч історій. Більш-менш тримаємо зв’язок, а коли перетинаємося в одному місці або онлайн, – це завжди дуже теплі зустрічі.
Олексій Біда:
– Так, дуже багато людей – частково це і "Восток SOS" – нині по всій Україні: Чернігів, Львів, Полтава… Хтось за кордоном, а когось уже нема на цьому світі. Варто згадати не лише кістяк луганського Євромайдану. Люди гуртувалися й із інших організацій. Хтось пішов воювати, хтось уже загинув. Хтось активно допомагав грошима, хтось здійснював інформаційну підтримку… Це дуже велике коло людей, і когось назвати, а когось забути було б несправедливо. Час усім подякувати за це. Це було круто справді!
Відкрита рана, улюблене місто і чортзна-що
Юлія Кішенко:
– Луганськ – улюблене місто, яке й досі залишається таким. І не тільки Луганськ, а і багато міст, нині окупованих. Я дуже скучаю за цими місцями, і… це така відкрита рана, яка болітиме завжди.
Євген Спірін:
– Мені здається, кожен, хто виїхав, пройшов схожий шлях: спершу думаєш, що скоро повернешся, згодом – що нескоро, потім – "та нічого, ще рік, і все буде ок, тому що почнемо наступати". А потім починаєш помічати, що це не місто, а чортзна-що і збоку бантик, тому що в ньому мешкають абсолютно чужі люди, вони думають не так, живуть не так, їм більше подобається лапоть із балалайкою, аніж літати до Європи. А там, коли минає шість років, ти все ж таки розумієш: це твоє місто, хоч би як ти весь час казав підлітком: "Ось закінчу школу й поїду вступати в Київ" або "Закінчу універ і звалю звідси!" чи, прокидаючись у Луганську, особливо восени, мучився думкою: "Блін, коли ж я звідси звалю?!" І тільки оце тепер, коли не можеш туди повернутися, думаєш: "Як же там було круто, коли ми це все робили!" Тому що це ж була якась тусівка творча: купа нас – музиканти, купа нас займалася культурою... І, звісно, ці двісті-триста людей, які одне одного знали… Куди йти ввечері? Ти йдеш у клуб "Донбас", тому що там усі! Зараз що ти робиш? Ти не йдеш у клуб "Донбас", бо нема такого клубу (сміється).
І тому, хоч би що сталося, хоч би хто жив тепер у Луганську, включаючи російських солдатів… Ну, блін, це ж Луганськ! Що ж з ним зробиться? Він такий, як і був.
Олексій Біда:
– Я думаю, що Луганськ – це теплі спогади про те, як там було. Насправді це було круто, і, як казав Женя, це була культурна тусівка, і ми вважали, що робимо якусь культурну революцію. Мабуть, так і було насправді, бо дуже цікаво ми робили андеграундну культуру та притягували до себе багато молоді. По суті, це група людей, однодумців, які виїхали з Луганська й тепер живуть по всій Україні.
Нині наш дім, як кажуть, розширився до меж держави Україна. Можна в будь-яке місто їхати й там знайти якогось друга, в нього зупинитися, поспілкуватися про минуле, поговорити про майбутнє.
Євген Спірін:
– Я був на Кіпрі, і мені написав Анатолій, луганчанин. Я його особисто не знав. Він просто написав: "О, чувак, ти на Кіпрі? Заходь до мене, я зроблю салат!" І ми з ним зустрілися, поїли, поспілкувалися. Він чотири роки не був в Україні. Це просто людина, яка побачила мій геотег, що я на Кіпрі! Я думаю, що таку людину можна знайти в будь-якій країні, тому що нас стільки роз’їхалося!..
Олексій Біда:
– Луганська діаспора зараз присутня в багатьох містах світу.
Юлія Красильникова:
– Є два запитання, які ненавиджу, – про те, чим я займаюся та звідки я. Останнє завжди викликає ступор, тому що, з одного боку, я з Києва, який дуже люблю, який останні шість років є моїм домом, і це я справді відчуваю. А з іншого – я з Луганська, який не можу не називати, коли ідентифікую своє географічне чи ще якесь там самосприйняття… Навіть не походження, а самосприйняття. Водночас я зараз у Сєверодонецьку, який люблю та в якому проводжу дуже багато часу. І тому це питання, коли від тебе чекають простої, короткої відповіді в одне слово, – збурює потік думок, почуттів і просто заносить у дивний стан. У Луганську я не народилася, я приїхала туди навчатися, але він став для мене першим містом і місцем, де я відчула, що це мій дім, що мені тут добре, що тут відбувалося моє самоусвідомлення, становлення як особистості. За це дуже вдячна цьому місту й тим людям, які мене оточували. І тому, мабуть, Луганськ для мене буде найперше домом. Але при цьому нині це місто, назви вулиць якого вже забуваю. І реально важко згадати навіть якісь символічні для мене місця. Це теж про усвідомлення якихось внутрішніх процесів, коли, може, не погодився з цим, але вже відпускаєш...
Чесно признаючись, я просто не можу інакше. Навіть у моменти, коли усвідомлюю, що, можливо, це все марно, можливо, не має сенсу, я просто розумію: не можу не робити те, що роблю. Для мене це важливо, я хочу, щоб якщо не Луганськ, то підконтрольні території розвивалися, потроху поринали у мирне життя, якого дуже бракує Луганщині. У Луганськ я, мабуть, не повернуся жити – перш за все з погляду безпеки. І не хочу, щоб у цьому місті після подій, які там відбуваються, жив мій син. Але я розумію: якщо буде нагода, не зможу не працювати там і не робити для цього міста щось важливе, хороше, якісь трансформаційні дії.
Повний запис стриму дивіться тут:
Матеріал підготовлено за підсумками онлайн-дискусії "Євромайдан у регіонах: Луганськ".
Над матеріалом працювали: Олена Максименко, Ольга Сич, Валерій Ясиновський, Северин Наливайко.