У День медика важко не згадати внесок медиків Майдану. Дехто з них брав відпустки або відгули на основній роботі, аби бути разом із активістами у найгарячіші дні; дехто чергував на Майдані між своїми основними змінами. Медсестри, санітари, фельдшери, хірурги, анестезіологи, терапевти; інтерни, студенти, професори – незалежно від статусу та посади, вони всі були там, несли варту між життям і смертю, часом творячи справжні дива. Без них Небесна Сотня, ймовірно, значно перевищувала би власне сотню.
У колекції Музею Майдану є різні революційні артефакти, живі носії пам’яті часів роботи Медичної сотні. Хочемо розповісти кілька історій тих медиків-волонтерів, які в різний час вирішили подарувати музею свої речі, збережені з подій Революції Гідності. Речі, які рятували їхнє життя й життя інших учасників революції.
Володимир Дубровський, санітар: "Стали з активістами зі щитами"
Подарував музею каску з червоним хрестом та добірку світлин.
Його залучив до волонтерства на Майдані старший брат Сергій, що працював лікарем. “Він також дуже революційний, – каже Володимир. – Оскільки й він працював, і я працював, ми ходили тільки ночами. Удень не могли. Приїжджали й заступали на нічне чергування з братом. Потім ще невістка приїжджала, у нас ціла сім’я там була!”
Спершу вони працювали у Будинку профспілок, потім – у наметі, згодом – в Українському домі та в готелі “Україна”, де на першому поверсі було обладнано медпункт.
“Першого пораненого пригадую – це було ще в Будинку профспілок, – розповідає санітар. – Принесли хлопця, “Беркути” кинули гранату, і в нього були осколкові поранення в нозі – витягали… Потім ми були в ніч, коли сталася бійня біля стадіону “Динамо” на Водохреща. Там хлопця принесли, він був в окулярах, але в око влучила гумова куля, і це скло полетіло йому, бідному, в очі…”
Із пораненими медики говорили про те, що треба триматися: “Якби ми відступили, нас би потім усіх роздавили. Ми так уже далеко зайшли, що зворотного шляху не було, тільки йти вперед. Усі трималися, молодці, навіть у ці останні дні, коли маленький-маленький куточок залишився того Майдану. Ми всі вийшли, і медики вийшли. Хлопці стояли, щити тримали проти брандспойтів, і ми з ними поруч стали, і тримали ті самі щити. Потім підкріплення підтягнулося – львів’яни підтягнулися, здається, з Франківська хлопці приїхали… Таке було”.
З Майдану Володимир із друзями одразу пішов на фронт. Пішов добровольцем у батальйон “Київська Русь”, спершу охороняв доступ до Києва з боку Чернігова, а потім вирушив на Дебальцеве. Був командиром відділення протитанкової оборони, зараз вийшов у запас.
Марія Подобєд, фельдшер і реабілітолог: "Для поколінь ця історія дуже потрібна!"
Подарувала Музею валізу з-під інструментів, де були знеболювальне та бинти, одяг, на якому збереглися рештки крові (халати, футболка).
“Спочатку я допомагала фінансово, – розповідає Марія. – Почала купувати продукти… Перевтомилася – цілий день роздавала супи 2 грудня, і тоді згадала, що я медик. Пішла в Профспілки, і якраз Олег Мусій тоді організував маленький кіоск допомоги хворим або потерпілим. І він дуже мене просив, мовляв, чи не могли би ви залишитися на нічне чергування, тому що я так втомився, цілий день не їв, не пив, хочу трішки поспати”. 
Першими пацієнтами були не поранені. Приходили із застудами й обмороженими ногами.
Потім уже пішли поранення. Марія згадує: кулі були пневматичні, і стріляли, вочевидь, снайпери, тому що влучали в скроню. За один день через її руки пройшло десь 20 людей із пораненням у скроню.
“Але найстрашніший день був – це 19 лютого, коли вже не ходив транспорт і сказали, щоб жінок і дітей не було на Майдані. Я пішки пішла на Майдан, прийшла о шостій вечора, – розповідає фельдшерка. – Біг один хірург і кричав: “Хто тут медсестра? Мені треба, щоб у парі зі мною працювала…” Я сказала, що я медсестра. Ми з ним побігли на третій поверх, і тоді… тоді було стільки поранених! Цей хірург оперував, я колола знеболювальне та протиправцеву сироватку. І нас було десь усього двадцять медиків, і серед них була одна жінка, яка прибирала. Їй було за сімдесят, може. Вона весь час витирала кров – було дуже багато крові”.
Найтяжчих пацієнтів одразу ж відправляли до лікарні. Однак важливо було знати, куди саме їх відправляти безпечно, адже з деяких лікарень поранених активістів викрадали силовики.
“Була одна лікарня, яка приймала тітушків. Це в основному в Медмістечк” було, – ділиться Марія. – Мені проговорилася одна медсестра, коли я з переломом руки 8 березня попала, вона сказала: “Ви не уявляєте, скільки крові було в нас!” Я кажу: “Я бачила цю кров, я була на Майдані, тому знаю”.
Перш ніж Профспілки почали горіти, активістів труїли газом. Дехто припускав, що це був зарин, бо він спричиняв сильний кашель. У телефонному режимі друзі переповідали Марії, що відбувається іззовні. Її попередили, що Профспілки підпалили і треба негайно відходити, однак потім зазначили, що виходити – теж ризик, бо ті, хто виходить, – їх одразу розстрілюють.
“Не знаю, як хлопці нас відбили… – описує Марія ту ніч. – О 23:30 надійшла інформація виходити всім жінкам. І ми якось під стіною вийшли. З пораненими залишилися чоловіки, не знаю, як їх виносили”.
“Був такий, в якого розірвалася граната в руці, він був обпечений, – згадує жінка своїх пацієнтів. – Я ще домовлялася, щоб його забрали в лікарню швидкої допомоги. Йому ампутували руку, забрали в Німеччину, нарощували шкіру, бо в нього десь 40% шкіри було обпечено. Думаю, якби тоді не я біля нього була, то він би не вижив, мабуть. Дуже тяжкий був… Була жінка з розірваними грудьми… я навіть не знаю, вижила вона чи ні, нею реаніматологи займалися”.
Іншому пораненому перебило стегнову артерію, але він вижив, хоча й довго пролежав на бруківці.
“У нього троє дітей, він із Рівненської області, – згадує фельдшерка. – Я кажу: “Як же ви себе врятували?! Це ж треба знати, як тримати цю артерію!” А він каже: “У восьмому класі нас учитель біології навчив!..”
Марія сміється і плаче, витягаючи з пам'яті спогад за спогадом у телефонній розмові. Як і більшість медиків, вона пам’ятає тих, кого рятувала, саме за пораненнями.
“А потім приїхали волонтери-психологи, і зі мною працював фахівець із Вільнюса Мар’ян Вишневський, – розповідає волонтерка. – Бо якби він зі мною не працював, я не знаю, як би все пройшло… після 19 лютого наче епілепсія була – мене просто трусило… А коли знову подзвонили 20 чи 21 лютого, коли знову почали стріляти, ми вже були в Михайлівському соборі. І, на жаль, коли всіх, кого приносили… ми не могли їх врятувати… За церквою лежали люди… У всіх кульові поранення… тяжко… Дуже важливо, що ви зберігаєте нашу історію. В мене зараз аж сльози на очах. Для поколінь ця історія дуже потрібна!”
Юлія Паєвська, парамедик: "Моя війна почалася з Грушевського"
Подарувала музею каску, арафатку та прапор із написом “Тайра”.
Юлія Паєвська більш відома під своїм позивним “Тайра”. Так у стародавній Японії звалася група родів, що мали імператорське походження та були позбавлені статусу принців. Маючи належність до аристократії, Тайра, однак, швидко перетворилися на самурая – через постійне виконання військових завдань.
Початок Майдану "Тайра" розглядає як початок війни, на якій перебуває й дотепер: “Війна для мене почалася з 19 січня, з “Груші”, коли я стала “такмедом” – на той момент іще ніхто не знав, що це – тактична медицина”.
"Тайра" не була медиком, однак вона була тренером з айкідо (і є президентом Федерації айкідо “Мутокукай–Україна”), а отже, знала й розуміла, як побудовано людське тіло,йі опанувати навички надання першої допомоги їй було простіше. Саме після Революції Гідності з’явилося поняття тактичної медицини, і в лексикон увійшов термін “парамедик”.
Усі свої навички Паєвська здобула “в полі”, допомагаючи пораненим на Майдані.
“А потім Льоша Арестович запросив мене викладати тактичну медицину, ніхто ще не знав, що це та як, – згадує вона. – Я склала курс самостійно, переглянувши “стоп’ятсот” відео – американських, європейських, натовських інструкторів, найрізноманітніші матеріали, скомпілювала курс – глобальний, великий. Як зараз зрозуміло, там були й помилки, за результатами роботи на війні. Але це було абсолютно цікаво та класно. Почала читати спершу під Києвом на полігоні, потім поїхала на фронт читати бійцям. Потім там з’явилися поранені… і я зрозуміла, що там потрібніша як такмед більше, ніж як інструктор…”
Спершу Юлія Паєвська працювала в складі команди “ASAP Rescue Ukraine” (організації, що надає першу домедичну допомогу в зоні бойових дій), потім очолила власний підрозділ.
Сьогодні вона командир евакуаційного відділення 61-го госпіталю, командир добровольчого евакуаційного медичного підрозділу “Ангели Тайри”. Окрім цього, вона – єдина жінка, яка ввійшла до національної збірної України в “Іграх нескорених-2020" (на жаль, самі ігри було перенесено на 2021 рік через пандемію).
Над матеріалом працювали: Олена Максименко (текст), Катерина Зайцева (оформлення), Богдан Пошивайло (світлини).
Більше про те, як працювала медична служба Майдану, читайте тут:
Руслан Добровольський у проекті "Майдан: усна історія"