Два дні тривали акції на підтримку української мови. Їх спричинив законопроєкт № 2362 депутата Максима Бужанського. Розгляд його було анонсовано на 16 липня. Того ранку дві тисячі активістів на площі біля Верховної Ради дізналися, що розгляд перенесли. Через добу люди зібралися повторно.
30-річчя суверенітету
У групі підтримки – письменники, волонтери, ветерани, народні депутати на громадські активісти. Можна було зустріти письменників Капранових, Світлану Поваляєву, Антона Санченка; голову парламентської фракції "Голос" Кіру Рудик, ветерана та волонтера Мирослава Гая, ветерана та співзасновника "Руху опору капітуляції" Павла Білоуса, депутатку від ЄС і командирку медичного добробату “Госпітальєри” Яну Зінкевич, колишнього голову Інституту національної пам’яті, а тепер депутата від ЄС, Володимира В’ятровича, колишнього в’язня Кремля Володимира Балуха, телеведучих Яніну Соколову й Ігоря Захаренка, казкаря Сашка Лірника.
Світлини Олександра Заклецького
Світлини Богдана Пошивайла
Символічно, що 30 років тому 16 липня ухвалено Декларацію про державний суверенітет України.
Депутат Бужанський пропонує скасувати частину чинного закону про мови, яка з 1 вересня 2020 року переводить на українську мову навчання учнів 5–11 класів російськомовних шкіл. Також його законопроєкт скасовує вимогу про те, що, як мінімум, 80% освітнього процесу має відбуватися українською.
Профільний комітет парламенту рекомендував відхилити законопроєкт.
Українська мова пережила понад 50 заборон
Укази, циркуляри, постанови, розпорядження влади Польщі, царської, а потім радянської Росії забороняли йі видання книжок українською, й увезення їх з інших країн, і навчання нею. Старожили досі пам’ятають, як школярами плуталися в термінології через переведення на російську мову викладання в їхніх школах на Донеччині.
“До минулого року ми не мали закону про мову. Теперішній закон – перший ухвалений за часів української незалежності. Він набув чинності в цей день рік тому. Я згадую, як це було. Була підтримка багатьох політичних сил у парламенті – це і “Блок Петра Порошенка”, і “Народний фронт”, і “Свобода”, прапори якої бачу тут, і “Батьківщина”. Я бачу тут “Демократичну сокиру”, молоду українську політичну силу, яка разом із нами виборює нормальне майбутнє для нашої держави. Бачу “Національний корпус”, бачу “Конгрес українських націоналістів”. Багато прапорів. Мені пропонували [зробити цю акцію] без прапорів. Я відповів: ні! Ми українські патріоти! Ми здорова нація, яка має сильні політичні партії та рухи, і ми точно знайдемо сили, щоб не поборювати одне одного, а разом боротися з навалою антиукраїнських сил – цих ОПЗЖ, напівпродажних “слуг”, бужанських, тому що це наша країна!” – заявив зі сцени Микола Княжицький, журналіст, член парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, один зі співавторів чинного закону про мову.
Окрім Княжицького, з народних депутатів виступили Володимир В'ятрович, Андрій Парубій, Ірина Геращенко, Рефат Чубаров, Петро Порошенко.
Голодування за мову під Українським домом 2012 року
Вбивства за мову й прапор під час окупації Донбасу 2014 року
Вісім років тому українці вже виходили відстоювати мову. Події під стінами Українського дому відразу отримали назву “Мовний майдан”. Тоді протестували проти законопроєкту депутатів-”регіоналів” Колесніченка-Ківалова. Він суттєво розширював повноваження регіональних мов. Депутати Вадим Колесніченко та Сергій Кивалов внесли законопроєкт у лютому 2012-го. Його було ухвалено Верховною Радою в червні у першому читанні, а в липні – у другому з численними порушеннями процедури голосування. У серпні того року закон набув чинності. По суті, він дозволяв двомовність у регіонах, де живе хоча б 10% представників національних меншин. На цій підставі російську мову було визнано регіональною в тих чи інших районах 11 областей.
Події Мовного майдану були прелюдією Революції Гідності. Активісти зі стрічками з написами “Голодую” несли цілодобову варту на Європейській площі. Відбувалися спроби переговорів і сутички з “Беркутом”. Зрештою протестувальників розігнали. Чимало учасників Євромайдану були в серцевині Мовного майдану. Дехто з них поповнив лави Героїв Небесної Сотні, дехто – поліг на війні.
Один із таких – Олександр Капінос. Фермер, громадський активіст, “свободівець”, збирач фольклору, за вдачею – душа компанії, на Майдані він отримав псевдо “Кремінь”.
У коментарі інтернет-виданню “Paralleli” хлопець розповів, що приїхав автостопом до столиці наступного ж дня після ухвалення "закону КК": “Раніше ніколи не голодував. Є побоювання тільки за своїх рідних. Я знав, чому сюди їду. Вертатися без перемоги мені вже набридло. Я фермер. Мав би зараз до жнив готуватися. А так – отут зараз”.
“Голодую із суботи, – сказав він “Українському тижню”. – Виїжджаючи з дому сюди, сказав собі, що без перемоги не повернуся, і вірю, що переможемо. Я не згодний із політиками, які сказали, що ми перемогли. Перемога – це скасування законопроєкту і мораторій на спекуляцію мовними, історичними питаннями, які призводять до розколу нації. Вважаю, що таке рішення влади може бути вказівкою Кремля. Керівництво за певні свої інтереси віддає наші мовні інтереси. Крім того, наближаються вибори. Люди, які обирали Януковича та Партію регіонів, уже не збираються за них голосувати, я це знаю від них особисто. І, крім таких штучних проблем, як мовна, у них немає інших методів, щоб утриматися при владі”.
Він сказав це 12 липня 2012 року, а 19 лютого 2014 року Олександр Капінос загинув.
Сумнозвісний закон було скасовано після перемоги Революції Гідності. Від 16 липня 2019-го мовну сферу регулює закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Він не втручається в особисте спілкування. Серед норм, які стали обов’язковими до виконання для низки осіб, є спілкування українською при виконанні службових обов’язків. Це стосується зокрема президента, прем’єр-міністра, голови Верховної Ради, секретаря Ради нацбезпеки та оборони, генпрокурора, голови Служби безпеки, членів Центрвиборчкому, держслужбовців, голів місцевих держадміністрацій, суддів, поліцейських, педагогічних працівників, працівників медичних закладів.
Фото Олени Максименко
У квітні 2014 року країну шокували вбивства активістів Майдану на Донбасі – 18-річного Юрія Поправки, 25-річного Юрія Дяковського та 42-річного депутата міськради Горлівки Володимира Рибака. Обидва Юрії потрапили в полон російських бойовиків і під час допитів говорили українською. Обоє заявили, що не визнають ніякої іншої церкви, окрім церкви Київського патріархату. За це їх було закатовано та вбито.
Володимира Рибака викрали невідомі 17 квітня 2014 року в Горлівці одразу після мітингу, організованого на підтримку міського голови Євгена Клепа, під час якого Володимир зробив спробу зняти прапор сепаратистської організації "Донецька народна республіка" і повернути український прапор на будівлю міськради. 19 квітня його тіло знайшли місцеві рибалки в річці Казенний Торець біля смт Райгородок Слов'янського району Донецької області з ознаками насильницької смерті. Разом із ним було знайдено тіло студента Юрія Поправки. За повідомленням пресслужби МВС, "причина смерті обох загиблих – комбінована травма тіла внаслідок тортур з подальшим утопленням ще живих непритомних потерпілих". Юрій Поправка, Юрій Дяковський, Володимир Рибак поповнили Небесну Сотню.
Інший учасник Мовного майдану – загиблий 10 липня 2020 року на фронті Тарас Матвіїв.. Журналіст, волонтер, боєць, командир взводу 24 бригади імені короля Данила. Один з ініціаторів створення та координатор “Пошукової ініціативи”, яка після 20 лютого 2014 вела пошук зниклих безвісти. Був депутатом Жидачівської районної ради.
Можна сказати, що його війна почалася вже тоді, адже, за словами очевидців, у 2012-му він провів на сходах Українського дому мало не всі ночі. Так само ніс варту під час Революції Гідності. По тому пішов добровольцем на війну.
Видання “Український погляд” наводить слова Матвіїва, сказані з нагоди однієї з річниць Майдану:
“Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому. Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року. Мені не соромно дивитися в очі батькам загиблих і зниклих. Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч у балаклавах і без, з палицями і без, в Києві чи будь-де. Що зверталися до Христа чи Магомета. Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере, хоч би як намагалися речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять. Ті, хто її скуштував бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь”.
Над матеріалом працювали: Олена Максименко (текст), Катерина Зайцева, Северин Наливайко (редагування, оформлення).
Також у матеріалі використані світлини Олени Максименко, Богдана Пошивайла, Олександра Заклецького.