Спілкувалася Анастасія Сокирко
Редагувала Олена Максименко
Світлини, крім тих, авторство яких підписане, надала Катерина Ткаченко
Публікуємо інтерв’ю з Катериною Ткаченко – художницею, учасницею Помаранчевої революції та Революції Гідності. Катерина живе в Чикаго. Під час Майдану 2013–2014 років вона долучилася до Мистецької сотні, брала участь в акції “Щитопис” та курувала пленер “На барикадах”, присвячений 200-річчю від дня народження Кобзаря. Музей поспілкувався з Катериною про її досвід участі в обох революціях, творчі рефлексії на ці події, про Шевченка та про те, як змінилося життя мисткині після Майдану. Розмова вийшла про українство в харківському середовищі, про життя в Чикаго, про мистецькі практики на Майдані, про те, як по-новому почути Шевченка та як не піддаватися розчаруванню.
Українство в російськомовному середовищі
Народилась я на Полтавщині, в Нових Санжарах. Але пів мого життя пройшло в Харкові. Харків – місто контрастів для мене. Хоча, можливо, хтось їх і не помічає. З одного боку – це місто Гєпи та Допи, російськомовне, схід. А з іншого, Харків – це місто студентів, інтелігенції, де приділяють велику увагу творчості: музика, живопис, мистецтво в будь-яких проявах, наука, культура. З дитинства мене віддали до студії: балет, малювання та співи. Після закінчення студії було розподілення – я потрапила на малювання, хоча від початку за планом був балет.
Мені було десь 5 чи 6 років. І відтоді я не полишала малювання. Пізніше я зрозуміла, що величезна частина моєї творчості присвячена саме українському. Суто українська тематика, починаючи з юних років. Все моє навчання в Харкові було російськомовне. Українську чула від бабусі в селі. Коли я вже почала якісь творчі речі робити, ловила себе на тому, що мені подобається хатки малювати. І це було трохи дивно, тому що я виросла в багатоповерхівці. Дідусь і бабуся жили в приватному будинку. Але білих хат не було, я їх не бачила. І от чомусь я відчувала, що мені це все близьке.
З тих часів у мене була думка: мені подобається, що я українка. Не зважаючи на те, що все навколо російськомовне, мені подобається українство. Подобається, що в моєї країни давня історія. Подобаються вишиванки, ліричні українські пейзажі. І я вже обрала українську тему на диплом у Харківському училищі. Тоді ще не розуміла, в якій пластиці його робити. У мене був дуже хороший викладач – Геннадій Лісничий. Він дозволяв експериментувати в різних напрямках. Щоб мене підштовхнути, він приніс книжку Олександра Івахненка з шевченківськими ілюстраціями. Пізніше мені довелося познайомитися з Олександром Івахненком у Києві, і я йому сказала, що він мене надихнув.
Згодом я вступила до академії. Мене помітив Володимир Несенков. Він мене вмовив іти на монументальний живопис, хоча я думала на дизайн. І ще дуже важлива зустріч в академії – з Віктором Гонтаровим. Він не просто викладач, а Вчитель. Це була майстерня історичного живопису в академії, і він робив слобожанський історичний живопис. І це те, чого я хотіла.
Після першого Майдану привозили виставку-колекцію Віктора Ющенка до Харкова. В мене було повне захоплення українським бароко. І потім я обрала для себе тему диплому – Григорій Сковорода. Мені співзвучна його персона, його філософія. З іншого боку, люблю період українського бароко, люблю цей період в історії з погляду символізму, образів, філософії. Це більше філософія душі та духу, філософія пошуку людини у світі духовного життя. Окрім того, Григорій Сковорода – це все ж таки Слобожанщина. Я встигла в Харкові розписати Харківський літературний музей за темою “Григорій Сковорода”. Здається, той розпис ще є.
На початку 2000-х я вирішила переїздити в Київ, бо відчула певну стелю в Харкові, хотілося щось змінити. Хотілося чогось більш українського. До того ж мені хотілося води. Люблю, коли поруч велика вода.
Ще до Майдану я встигла попрацювати в кіно. Це був фільм Івана Сергієнка “Перекотиполе”, який, на жаль, відійшов 2020 року. Це знаковий момент для мене в Києві. Крім того, був живопис, мистецтво, якісь мистецькі замовлення. В Києві мені вдалося познайомитися з Олександром Івахненком. До речі, Гонтаров був співзасновником українського живописного бієнале “Від Трипілля до сьогодення” разом із Олександром Мельником. Олександр Мельник – це та людина, яка на Майдані була з картиною “Бачу справи твої, людино!”. Ми з майстернею Гонтарова брали участь у бієнале українського історичного живопису, починаючи з 2000-го. Дуже щаслива, що знаю Мельника. Вдячна Аллі Маричевській. Її чоловік був засновником журналу “Артанія”. Вона кураторка, директорка галереї "АВС-арт" на узвозі.
Ангели України
Під час Помаранчевої революції я вчилася в центрі Харкова. В телевізорі постійно був Майдан. Здається, це був “5 канал”. Якраз пройшли вибори і було напруження – буде Янукович чи Ющенко. Не можу сказати, що саме Ющенко викликав натхнення, але було розуміння, що Янукович – двічі зек. Але він зібрав два Майдани. Двічі зек, два Майдани. І, вибачте, зек – це неповага до України. Як така людина може представляти державу?
Було розуміння, що Україна має бути українською, європейською державою. На той час я говорила російською, але позиція була: “Ну и что, что на русском, мы патриоты, мы националисты”. Ну, зараз це звучить трохи дурнувато, мабуть. Але це було в багатьох тоді в Харкові. І час від часу я переходила на українську. Ми виходили студентами, здається, з помаранчевими шаликами. Грало постійно “Ще не вмерла Україна” на Майдані й українські пісні. І вже тоді було натхнення від української мови. Не було ще усвідомлення, що треба повністю переходити на українську в Харкові, але відчуття, що українська потрібна, було. Що це своє.
На Революцію Гідності прийшла не сама. Мені ніколи не подобалося, що продовжували ці домовленості по Криму з Росією, і було розуміння, що ми залежні від Росії. Я там була, коли це був ще студентський Євромайдан. Я розуміла – щось відбувається, вважала за доцільне приходити: “Маю вільний час, прийду, постою. Хай мене порахують, що я підтримую те, що Україна має бути європейською”.
Намагалася приходити щодня, тому що відчувала це як свою громадянську позицію. Я не проводила там ночі, бо вже жила в Києві, мала де ночувати. Але кожного вечора, кожного дня там була якась робота. Як у людини творчої у мене все життя вільний графік. Я розуміла, що роблю гарну справу.
Як для художниці Майдан для мене став більш наповненим із моменту, як я знайшла Мистецьку сотню. До цього Олександр Мельник пропонував художникам збиратися разом і виходити на Майдан зі своїми картинами у підтримку країни. Тобто робити таку пересувну виставку з картинами на підтримку Майдану. Я долучилася до нього раз чи два. Але єдиний, хто надовго з картинами і лишився, це сам Мельник.
Шукала на Майдані митців: “Давайте служити Майдану, хто чим може”. Були ж різні сотні, тому треба було придумати й щось мистецьке. Мистецьку сотню заснували Марина Матільда та Юра Ігнатенко. Для мене Майдан – це власне Мистецька сотня. Я тоді розпочала серію “Ангели України”. Це ще було до смертей, і я ніколи не хотіла прив’язувати їх до померлих. У мене була ідея малювати ангелів України. Є теорія, що кожен має янгола-охоронця. Наші янголи зібралися на той момент разом у невидимому світі й підтримували українців. Вони стоять за правду, і от це наша невидима охорона. Я виконала цих янголів у стилістиці українського бароко. А потім перетнулися з Левом Скопом. У нас навіть була спільна виставка в Українському домі – його ікон і моїх ангелів. Я його не знала до Майдану, але ми в одному напрямку працюємо. Мистецтво має бути провокативним.
У Мистецькій сотні були різні проєкти. І я була куратором проєкту “Пленер на барикадах” – на цю ідею відгукнулися художники з різних куточків України. Деякі жили в Українському домі. І я вдячна, що знаходилися кияни, які забирали до себе художників.
Почути Шевченка по-новому
Я для себе тоді відкрила Шевченка. В українців є такий момент, що Шевченко – це пам’ятник, назва вулиць, вірші, які ми вчили, пам’ятаємо, але не приділяємо уваги. Під час Майдану було відчуття, що люди починали заглиблюватися в те, що читають. Тобто, як у Біблії вказано: “Всі чують, але не всі почули”. Отак і з Шевченком. До того ці слова були відомі, проте не були почуті, пропущені через себе. І коли читали “Заповіт” на Майдані, було відчуття, що він на часі. А Шевченко став актуальним для тих, хто там був. Ми не стали революціонерами в нашому пленері у погляді на Шевченка. Це просто була присвята Шевченкові, бо він на той момент був тією душею, нотою, співзвучною для тих, хто був на Майдані.
На картину “Час Україна” мене надихнув на той момент уже зруйнований квітковий годинник (на трав'яному схилі на початку Інститутської був годинник із квітів. – ред). Є теорія, що коли трапляється щось важливе, хтось помирає – годинник зупиняється. І от у мене було чітке відчуття, що відбулася трагедія, але водночас трагедія, яка може щось змінити. І оцей зупинений годинник, обгорілий, і, на той момент уже, на жаль, символ янголів як тих, хто пішов у Небесну Сотню – це зупинений годинник України. Він сигналізував, що відбулося дуже важливе, що час зупинився.
Картина “Покрова”, де також зображені Шевченко і Катерина – це з серії “Ангели України”. Кажемо: Шевченко – геній України, Шевченко – душа України. Але одна справа сказати, а інша – відчути. Мене цікавив образ Катерини тим, що в часи Шевченка не так багато звертали увагу на жінку. Він, мабуть, перший, хто став на бік жінки, став на бік українки, яка мала свою трагедію. Коли я пропускаю через себе образ Катерини, для мене це як певний образ України. України, яка була зґвалтована, покинута… “Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями”. Звісно, з одного боку москалі – військові, які приїздили і потім йшли. А з іншого боку, для нас “москалі” сьогодні мають інше значення. Скільки було в Україні отого російського ґвалту. І якби його не було, Україна була б інша. Оцей образ української жінки, яка потерпає через те, що довірилася, перегукується з тим, що з Україною відбувається. Для мене це такий пророчий образ Шевченка, його Катерини. З одного боку, це перші феміністичні моменти. А з іншого боку – це Україна, яка відкрилася, дивилася закоханими очима і все закінчилося трагедією.
Акція з розписом щитів зібрала багато уваги, прийшло дуже багато журналістів. Я робила щит для Назара Мухачова. Це було моє знайомство з ним. І я йому запропонувала свій задум. Він сказав: “Так, це актуально. Давай робити!”. І був розписаний щит “Розквітле серце”. Для мене це було таким символом України на той момент. Розквітле серце – це коли ти живеш, і, от, щось відбувається, проростає, як зернятко в землі. Росте, і потім приходить момент розквітнути. А далі будуть плоди. І от Майдан був для мене таким розквітлим серцем України. Щось відбулося в серцях українців, щось розквітло в серцях людей, які йшли сотнями тисяч на Майдан підтримувати Україну, її європейський напрям. А потім була атака беркутівців на Український дім. Я була впевнена, що щит знищений. І була вражена, що він опинився в Музеї Майдану. Так було приємно, що він збережений!
Більшість із тих картин, що дійшли до музею, малювалися безпосередньо на Майдані. В мене було кілька робіт людей, які надіслали. Серед таких Роман Мінін із Харкова, він надіслав принт. Але, на жаль, робота не дійшла до сьогодні. Кілька робіт не збереглися. Відразу після Майдану було приміщення в центрі, куди відносили роботи. І кілька робіт було вкрадено звідти. Мені казали: “Ось та жінка! Вона взяла картину і пішла!”. Коли я її запитала, вона сказала: “А в мене там весілля в доньки…”. В мене навіть був її телефон. І я їй казала: “Ви розумієте, що це навіть не моя власність. Це належить пам’яті Майдану. Не вдалося повернути.
З режисером Віктором Політовим я познайомилася, мабуть, до Майдану. Він товаришував із Мухаммадом Норузі з Ірану, який на той момент жив в Україні. Вони з Політовим знімали на Майдані. Як на мене, на сьогодні це один із найкращих фільмів про Майдан.
На каналі Катерини Ткаченко відео про культурне життя Чикаго та загалом життя у США, а також поради з малювання та розповіді на тему історії
Мухаммад щодня виходив із камерою і знімав простих людей. Він розпитував, брав інтерв’ю: “Що таке для Вас Майдан? Чому Ви тут?”. Це така хроніка часу. Він хотів, щоб його фільм побачили на різних фестивалях. Але, на жаль, він це не зробив швидко. В нього було дуже багато матеріалу, він не встиг його змонтувати, щоб кудись надіслати. Він подавав його, здається, на Каннський фестиваль рік по тому. Зараз Мухаммад повернувся на батьківщину.
Не піддатися розчаруванню
Момент “а давайте я розчаруюся” відбувався в мене перший, другий, третій рік після Майдану.
Але режисер Іван Сергієнко для мене був у тому плані натхненням. Для мене він був фундаментальною фігурою в Києві. Не думала, що більше вже його не побачу… І я йому жалілася: “От що ж так?! Якось все погано”. Він казав: “Катю, от за що Майдан стояв? Давай подумаємо. Стояв за європейську спрямованість, стояв за українську Україну. І проти того, щоб іти під Росію. І по суті Майдан отримав все, за що люди вийшли. Великою ціною. Але цілі, поставлені на Майдані, були досягнуті”. І коли він це сказав, мені це розширило свідомість. Так, Майдан був недаремно. Стало більше української мови. Ці гасла Порошенка, як би його не критикували, але таки мова, армія, церква і безвіз – я вважаю, що для України це важливо. Бо це те, що робить Україну Україною. І я не розумію, яка може бути дружба з Росією, коли сусід вкрав Крим, ввів війська, продовжує обстрілювати українські території.
Є люди, які закидають: “А от не було б Майдану, не було б війни”. Росія хотіла Крим. Вона просто скористалася нагодою. Вони продовжували ті узгодження по Криму, по флоту. Я дуже любила Крим. І ще задовго до Майдану я чула там розмови “от би нас Росія забрала”. І навіть якби не було Майдану, рано чи пізно, Росія б себе проявила. Не було так: “Ах, ми відчули, їх треба рятувати!”. Ні, це було сплановано. Просто склався момент, коли вони змогли зробити так, як захотіли. От тому, як на мене, Майдан – це було чесно. От знову ж таки, це “Розквітле серце” – це коли щось розквітає, проростає, його не можна приховати, забити. Воно загине, якщо його забити, не дати йому розпуститися, розквітнути. Була на той час виставка, яка мала назву “Майдан вибух любові” чи “Полум’я любові”, якось так. От для мене це дійсно якесь полум’я любові. Був такий момент, коли багато прихованого стало відкритим. Стало зрозуміло, що є дуже багато людей, які люблять Україну, для яких Україна – це не просто слово, це батьківщина, це любов. Стало зрозуміло з мовою, з направленістю. Для мене це були позитивні моменти, не могло статися по-іншому.
Після Майдану був знятий фільм за мотивами “Катерини” Шевченка. Я як актриса знімалася в Політова. Ще була серія картин суто українського напрямку. Зараз я чотири роки в Чикаго, але є думки повертатися.Цього року коронавірус, все заблокували. До того я вагітна була, потім перший рік дитини. Застрягла трохи. В Чикаго долучилася, доки ще дитини не мала, до “Помаранчевої хвилі” – цю назву взяли з першого Майдану. Багато проєктів вони роблять. Зараз я не настільки активна, прив’язана більше до дому, до дитини.
Чоловік походить від ірландців і франкомовних канадійців. Дуже підтримує Україну. Якщо дивитися на історію цих двох народів, то ситуація чимось схожа на те, що відбувається з Україною. Якщо Ірландію брати, то там Британська імперія. І в них штучний голод був із великою кількістю жертв, на сьогодні є проблеми з рідною мовою. Їм вдалося відмежуватися від Британії, але якою ціною, скільки ірландців було знищено за роки імперської окупації! Для мене це настільки співзвучно з Україною. Чоловік виріс в Америці, але вивчив ірландську. Для нього було принципово її знати. Так само він знає французьку, бо в нього коріння з французької Канади. І там також схожа ситуація. Була спроба зробити англомовною всю Канаду. Але франкомовна Канада встояла. Чоловік часто каже, що українці мають триматися української мови. Тобто знати російську – це нормально. Але в Україні має бути українська, якщо ви хочете бути незалежними. І так, чоловік за повернення в Україну, йому в ній дуже подобається.
Ми познайомилися в інтернеті. Можливо, мені хтось закине, чому поїхала. Для мене Україна й досі дуже важлива. Але, крім того, є жіночі питання. Я хотіла родину. І чомусь у мене не склалося в Україні. В мене не було мети їхати кудись. Було спілкування в інтернеті, він мені написав, слово за слово, і ми почали писати листи одне одному. А в нього ще освіта мистецька. І було відчуття, що я зустріла рідну людину, що ми могли вчитися разом і що могли б там перетнутися на якихось творчих проєктах, але просто не сталося. І він приїхав до мене. Ми жили рік у мене в Києві, потім поїхали в Америку. В мене були думки, що я значно швидше знову буду в Україні, і що це буде значно простіше. У нього тут старенька мати, в мене старенькі батьки в Україні. Були думки, що і там, і тут житимемо.
Викладаю зараз у мистецькій дитячій школі Святого Миколая, веду YouTube-канал і продовжую займатися творчістю. Діток вчу малювати – це мистецька школа при катедрі Святого Миколая, повноцінна школа. В мене невелика група. Зараз є розмови про те, що, можливо, буду викладати українську культуру. Коли переїхала, в мене було бажання сказати все, що не встигла сказати в Україні. Перші пів року не було можливості малювати, не було майстерні. В мене були якісь ідеї щодо зйомок. Я не дуже успішна, в мене купа відео по 100 переглядів. Але я зрозуміла що людям цікаво про мову. Мої відео про мову, мають більше переглядів. Найпопулярніше – 250 тисяч.
