В Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану відбулася традиційна зустріч, присвячена поезії війни. Запрошувати сучасних поетів і популяризувати вірші, які розповідають про переживання та емоції сьогодення, – музейна традиція, що відновилася після повномасштабного вторгнення росії.
Поети рефлексують і пишуть про війну з 2014 року, але повномасштабне вторгнення породило інші емоції та переживання. І для цієї пекельної війни митці почали знаходити нові слова навіть тоді, коли, здавалося, їх уже не стало через безмір горя та болю.
Про це ми поговорили з поетесами Любов’ю Якимчук, Мариною Пономаренко та Оксаною Волошиною.
Вірші про війну звучали не лише у просторі Інформаційно-виставкового центру. На відео до читань долучився військовослужбовець ЗСУ, історик Богдан Бутковський:
“Відкинемо все зайве та лукаве,
Меча піднімем з рідної землі.
Європі повернемо знову славу,
Бо європейці справжні – на війні!
Європа лицарів, що мали ідеали,
Європа праведних, що вірили в святе,
Європа геніїв, які шукали правду,
Понад Дніпро така Європа повстає!”
“Цей вірш я писав під час боїв під Києвом у березні 2022-го. Ми пам’ятаємо, на якому піднесенні була нація в той непростий час, наскільки самовіддано ми билися. І справді показали Європі й усьому цивілізованому світі, що таке прагнення свободи та яка її ціна. І те, наскільки українці є авторитетом для вільного світу. Ми продовжуємо боротися. І в цій боротьбі твориться не лише нова українська нація, а й новий виток української цивілізації”, – переконаний Богдан Бутковський.
Під час читання віршів на відео всі присутні почули звук війни – гучний шум від літака, на тлі якого звучав голос поета у пікселі.
Богдан Бутковський був активним учасником Революції Гідності. Одразу після Майдану став на захист країни – на війні він із 2014 року. Попри службу, не припинив писати вірші та ділиться ними й далі на сторінках соцмереж.
Юлія Пішта, модератор зустрічі
"Вірші – це емоції людей про пережите. Із початком війни у 2014 році чимало військових стали писати, хоч ніколи не думали, що вони мають до цього хист, ніколи не були поетами. Тому ми в Музеї започаткували поетичні зустрічі. За півтора року повномасштабного вторгнення український книжковий ринок значно наповнився книжками, написаними військовими. Вірші пишуть в окопах, після повернення з фронту, при ПТСР – люди переживають надскладні емоції, і поезія стає способом прожити їх. А ще поезія – це голос нації у цій війні, так само як проза, пісні, вся творчість наших митців. Поети та письменники висловлюють усе те, що ми переживаємо як країна, у формі, яка зможе бути почутою та прийнятою у світі".
На початку повномасштабного вторгнення вірш “Молитва” Любові Якимчук почули мільйони у світі на церемонії вручення музичної премії “Греммі”:
“Отче наш, що є на небі
у повному місяці
та в порожньому сонці
захисти від смерті моїх батьків
чия хата стоїть на лінії вогню
і вони не хочуть її покидати
як домовину
хліб наш насущний віддай голодним
і нехай вони перестануть їсти одне одного
і прости нам зруйновані міста наші
хоч і ми не прощаємо цього ворогам нашим
захисти і вбережи
моїх батьків
мого чоловіка
моє дитя
і мою Батьківщину”.
“Поезія для мене – це спосіб говорити з іноземною аудиторією та поширювати інформацію про нас від себе. Не дозволяти росіянам говорити за нас, що вони весь час робили. Якщо у 2014 році нам здавалося, що література програла, що ми нікого не зможемо переконати, то тепер є відчуття, що ми можемо через емоції, говорячи про те, що в нас відбувається, зачепити інших людей. Сьогодні література – це спосіб підтримувати інтерес до України, попри втому від війни, та проводити деколонізацію західного мислення про Україну, щоб укорінилося розуміння, що ми є окрема вільна країна й ми маємо власний голос”, – вважає поетеса.
Прикладом того, як на війні люди починають писати вірші, є творчість волонтерки Оксани Волошиної. Так багато писати вона стала саме з початком війни й каже, що це відбувається миттєво, коли хочеш поділитися переживаннями: "Нині вірші – це римовані емоції, які ти просто виливаєш на папір чи намагаєшся спіймати, записавши в нотатках телефона. Пишеться про все те, чим ми зараз живемо, про кого думаємо".
"Ніхто не знав, чи стримаєм навалу
І світ вагався, а чи варто помагати.
Та українці, як важкії ґрати,
І землі рідні не залишать на поталу.
Сталеві коні рознесли по світу
Зернята краю, що сповіда волю.
І поки всі спостерігають ззовні,
Вже вкотре ми виборюємо долю".
Поміж читанням віршів говорили про вплив повномасштабного російського вторгнення на українську поезію та ділилися власними історіями.
"Війна змінила нас усіх. Це такий час, коли все стає контрастнішим – зникають напівтони, чорне і біле межуються дуже чітко. Змінилася і творчість. Я стала набагато категоричніше писати, набагато зліше писати. Нині страшно згадувати весну 2022 року, я тоді була в батьків на Київщині. На щастя, нас не окупували. Але відчуття, що, можливо, це останнє інтерв’ю чи щось, що ти зробив востаннє, – не покидало", – розповіла Марина Пономаренко.
"Триматися за порожнечу, намацуючи стопою
Опору, болючу й таку тонку, що її ніхто й не бачить
Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою,
Коли решта світу згорить к чортам собачим".
Наприкінці читань гості змогли поставити запитання поетам і поспілкуватися.
Завершився вечір віршем Марини Пономаренко "Марія з Маріуполя":
“Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє.
Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію”.