“Для вас завжди залишусь молодим, бо житиму в короткім слові “пам’ять”.
Пройде війна, розвіється цей чорний дим, але мене фізично вже не буде з вами.
Я буду там, де небо синє починається.
Я буду там, де сонце вдень, де уночі зоря.
Усе, усе на світі швидко забувається, та я живу, допоки хтось про мене пам’ята…”
Із цих слів Сталіни Чубенко розпочався вечір пам’яті її сина Степана. Презентацію збірки, твори з якої було написано хлопцем за час його короткого життя, вона присвятила розстріляному майбутньому – тим, хто загинув за незалежність України протягом багатьох років боротьби.
Зі світлин, спогадів знайомих і друзів, історій зі шкільного життя юнака та непростого часу окупації Краматорська у 2014 році всі дізналися про Степана Чубенка як про доброго, трошки зухвалого й небайдужого юнака з прекрасним почуттям гумору. Він був лідером серед однолітків, активістом у школі, разом із друзями опікувався дитячим будинком “Антошка”. У свої шістнадцять років мав сталі переконання й активну громадянську позицію.
“Степан казав, що в житті є три святині – Бог, батьки та Батьківщина. І жодній із них не можна зрадити. Те, що це не просто слова, він довів у 2014 році, показавши, що захищати Батьківщину можна і без зброї в руках”, – згадує слова сина Сталіна Чубенко.
Тепло й любов, які цей юнак дарував за життя, наповнили того вечора музейний простір. Активна боротьба Степана за Україну розпочалася десять років тому. Сталіна Чубенко прочитала рядки з оповідання “Євромайдан моїми очима”. Після жорстокого розгону мітингувальників у ніч проти 30 листопада хлопець записав свої роздуми про боротьбу за свободу та злочини режиму януковича:
“Ці ребята стояли мирним мітингом, адже, погодьтеся, Україна – демократична країна, і тут кожен може сказати своє слово. І вони сказали, після чого ми побачили істинне обличчя нашої влади. Але ребята не злякалися знову вийти за краще майбутнє. Звісно, це поняття в усіх різне, вони бачили себе в Європі. І ось влада вирішила вдруге заткнути рот українській молоді, причому зробила це дуже жорстоко. “Беркут”, як звір, що зірвався з ланцюга, рвав і метав всіх і вся. Ніхто з цих озвірілих псів не розбирав, стоїть там бабуся чи дитина”;
“Тоді, зібравшись з ребятами біля пам’ятника Шевченку в моєму місті, вирішили поїхати до Києва – не за Європу, не за опозицію. За український народ проти бандитської влади”.
Степан Чубенко приїжджав на Майдан двічі. Уперше – з друзями після жорстокого побиття беркутівцями мирних мітингувальників. Удруге – вже в гарячі дні лютого 2014 року. Тоді він стояв на барикадах разом із побратимами із “Сотні Лева”. Ось що він писав:
“Ми з хлопцями чергували біля сцени, коли нас почала оточувати чорна пляма. Зі сцени кричали: “Зупиніться, ми ж всі українці!”, але було вже пізно. Фактично ніякого обмундирування у нас не було – каска, та й та будівельна. Чорні погнали нас під міст, і ми пішли, бо думали перебратися на другий бік. Але там нас перекрили і просто закидали цеглинами, бруківкою, згори стріляли. Так минула вся ніч”;
“19 лютого запам’ятається мені на все життя – гори трупів, сльози дівчат-волонтерок, сльози батьків та матерів. Цей день назавжди залишиться в пам’яті українського народу як кривавий день”.
Збірку творів сина “Степан Чубенко. Я зрозумів сенс життя” Сталіна Чубенко подарувала Бібліотеці Музею Майдану. Разом із книжкою передала до музею й картину.
“Історія Степана засвідчує велич духу. Шістнадцять років – дуже малий вік, але люди часом небагато встигають зробити й за свої дев’яносто чи сто років. Тому тут важливо те, що живе після людиини, те, як довго її пам’ятають, важлива концентрація всього створеного життєвим потенціалом. І Степан зміг максимально виявити це. Нині такі особистості допомагають нам формувати національну ідентичність і показують зв’язок поколінь. На наш пантеон героїв хочеться рівнятися, і нехай вони будуть авторитетами для майбутніх поколінь”, – зазначила Ольга Сало, заступниця генерального директора Національного музею Революції Гідності.
Степан Чубенко захоплювався історією України, а вдома завжди лунали українські повстанські пісні, які хлопець полюбляв наспівувати.
“Це той випадок, коли дитина виховує своїх батьків і патріотичне виховання йде від дитини. Ми росли на іншій історії, а дитина тобі каже, що то не наша історія, і починає розповідати, навчати тебе”, – каже Сталіна Чубенко.
У рідному Краматорську Степан потай допомагав українським військовим на початку російського вторгнення. Улітку 2014 року поїхав до Києва й намагався приєднатися до українських добровольчих формувань, однак через юний вік був змушений повернутися на Донеччину. Згодом у Донецьку його затримали та вбили проросійські бойовики.
У 2016 році Степана Чубенка нагородили орденом “Народний Герой України” посмертно. У 2017 держава відзначила юного патріота орденом “За мужність” III ступеня. Для школярів журналістка Єлизавета Гончарова, яка висвітлювала справу Степана Чубенка, та її однодумці заснували конкурс художнього репортажу “Юний самовидець” на знак пам’яті про патріота.
“Коли ми через конкурс розповідали історію Степана для його однолітків, дуже важливо було так донести інформацію, щоб кожна дитина відчувала свою цінність як людини, котра є українцем”, – розповіла Єлизавета Гончарова, журналістка, співорганізатор і куратор конкурсу дитячого художнього репортажу “Юний самовидець” пам’яті Степана Чубенка;
На зустрічі було чимало друзів родини Чубенків. Володимир Жемчугов, Герой України, луганський партизан та учасник російсько-української війни, подякував матері Степана і сказав, що прагне, щоби про Степана створювали фільми та книжки задля збереження пам’яті:
“Такі зустрічі якраз про ту пам’ять, яку ми маємо залишати в Україні. І постать Степана – це приклад для багатьох дітей. Те, що цінував Степан у своєму юному віці, – це патріотизм, повага до країни. Я часто спілкуюся з молоддю та бачу, як багато треба вкладати, щоб вона це усвідомила. Я вражений, як вам удалося виховати такого сина!”
Пам’ять про юнака продовжує жити у справах його сім’ї, на зустрічах, у збірці творів, у футбольних матчах, зокрема команди “Авангард”, за яку грав Степан. Його боротьба триває – ім’ям Степана Чубенка бійці батальйону “Сармат” назвали БМП, що брала участь у бойових діях на початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році. Сьогодні сім’я підтримує бійців 1-ї роти, збираючи донати завдяки продажу книжки. За словами матері, таким чином Степан Чубенко продовжує допомагати військовим так, як може.
Слава герою!
Дивитися запис зустрічі на ютубі.
Світлини: Богдан Пошивайло
