Цьогоріч команда Національного музею Революції Гідності у співпраці з Goethe-Institut в Україні до річниць Майданів презентувала в Києві унікальний виставковий проєкт "ПРОТЕСТ / АРХІТЕКТУРА. БАРИКАДИ І НАМЕТИ: СВІТ І УКРАЇНА" – українську версію виставки "PROTEST/ARCHITECTURE": Barricades, Camps, Superglue (“Протест / Архітектура: барикади, табори, суперклей”), створений Німецьким архітектурним музеєм у Франкфурті разом із Музеєм прикладного мистецтва у Відні.
Проєкт покликано дослідити та продемонструвати роль архітектури ненасильницьких протестів світу від кінця ХІХ століття дотепер включно з українськими Майданами. Тож у просторі нашого партнера – Музею історії міста Києва було представлено унікальні макети різних архітектурних форм протестувальників із 30 країн за останні 200 років та експонати, що розповідають про Революцію Гідності й Помаранчевий майдан.
У межах виставкового проєкту, у просторі експозиції діяла публічна програма. Історики, музейники, архітектори, урбаністи, філософи, кінознавці та режисери говорили про архітектуру протесту, про його роль у світовій історії, значення й прояви в мистецтві та просторі.
Щораз у вихідні збиралися, щоб подискутувати та знайти відповіді на запитання. Ділимося найцікавішим із заходів та світлинами, а на ютуб-каналі Музею Майдану можна послухати та подивитися записи трансляції заходів.
Лекція куратора виставки Олівера Елсера
“Метою нашого дослідження було сформувати пул інструментів, які використовували протестувальники в різних країнах, щоб люди, які хотіли в майбутньому захистити свої права тощо, могли використати цю інформацію”, – сказав у своїй лекції Олівер Елсер, куратор проєкту “Протест / Архітектура: барикади, табори, суперклей” із Німецького архітектурного музею.
Олівер Елсер поділився історією виникнення задуму проєкту, як відбувалося дослідження, як удалося систематизувати величезну кількість інформації про протести у світі та розкрити значення такої, здавалось би, невочевидь важливої, але часто ключової для історії боротьби протестувальників речі, як архітектура.
“Архітектурою протесту” команда проєкту під час дослідження називає ті споруди, що будують під час протесту, а також те, за допомогою чого люди окреслюють простір стосовно мітингів або революцій, – барикади, різні захисні лінії, мури. Сам простір, в якому люди протестують, теж має значення, адже його оточено певною забудовою, в ньому є пам’ятники або мости, що часто також впливає на перебіг і результати протесту.
Головні аспекти архітектури протесту:
- здебільшого протестувальники роблять високі споруди, щоб унеможливити “зачистку” та різні інші спроби ліквідувати територію протесту. У такому контексті команда проєкту також запропонувала термін “архітектура стримування”;
- серед особливостей такої архітектури виділяють те, що нерідко споруди протестувальників було спроєктовано саме професійними архітекторами;
- частиною протестів часто є так звана пасивна зброя. На прикладі подій Революції Гідності нею були друшляки або каструлі, які протестувальники в Києві почали використовувати після прийняття законів, що зокрема забороняли носіння касок.
Дискусія “ПРОТЕСТИ В КІНО”
Дискусія “Протести в кіно” зібрала режисерів з України, Ірану та Німеччини. Режисери Володимир Тихий, Олівер Гардт і Мохаммад Расулоф обговорили досвід створення документальних фільмів про протести. Паралелі між різними країнами й заглиблення в окремі моменти кіномистецтва, що дало змогу з різних боків поглянути на питання, стали можливі завдяки модеруванню дискусії Сергієм Марченком, кінорежисером та викладачем Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Володимир Тихий:
“Коли відбулося побиття студентів [у ніч на 30 листопада 2013 року], ми з колегами пішли знімати, бо самі були учасниками подій. А потім режисери, оператори та кінематографісти вирішили професійно включитися у ситуацію. Спершу ми орієнтувалися на те, що ми будемо розповідати світу про події Майдану. На той момент чимало каналів були лояльними до режиму, багато хто з іноземних кореспондентів бачив ситуацію крізь призму москви, тому вони мали певне упередження щодо подій у Києві. Але коли ми почали показувати короткі документальні фільми, то побачили, що найбільше ми потрібні протестувальникам. Вони усвідомлювали себе та значення протестів інакше, споглядаючи себе в цих фільмах. Це допомогло прогресові протестного руху. Люди почали будувати для себе рольові моделі та бачити певну стратегію того, що вони роблять, незалежно від того, що кажуть політики з трибуни. У них було своє бачення”.
Сергій Марченко:
“Чи не вперше таку глобальну історичну подію [Майдан] було зафільмовано тут і тепер і вона має таку кількість відеоконтенту. Це стало можливим завдяки кращому інтернет-зв’язку, а отже, численним стримам, які зафіксували події Революції Гідності. Навіть під час подій Помаранчевої революції 2004 року технічні можливості були обмежені, зокрема обсяги пам’яті знімальних пристроїв. Сьогодні ж ми маємо практично безмежні можливості щодо цього”.
Мохаммад Расулоф:
“Головне правило сценарію документального фільму – бути свідком події та не втручатися в подію. Якщо ви створюєте культурний продукт у тоталітарній державі й хочете уникнути цензури, ваша робота стає політизованою. Але є і зворотний бік цього: якщо ти робиш те, що тобі кажуть, – ти теж політизований. Важливо те, що вам підказує ваша самоідентичність. Для митця документального жанру не можна залежати від якоїсь із категорій глядачів. Наприклад, як в Ірані, – думки в суспільстві розділено, є ті, хто всіляко уникає влади, й ті, хто працює на неї. Для мене під час створення документального фільму найголовніша його історичність – це ключовий аспект, тож я звертаю увагу на всі деталі”.
Олівер Гардт:
“Фільм “Protest/Architecture”, який ми створювали спеціально для виставки, складається з п'яти актів – кожен присвячено окремій частині або етапові протесту. Для роботи ми використовували архівні кадри протестів, мітингів і революцій. Найраніші кадри, з якими ми працювали, – 1986 року. У цій роботі важлива правдивість висвітлення подій – це те, що має бути в позиції автора або режисера фільму, незважаючи на жанр, – художня або документальна це стрічка”.
Переглянути дискусію на ютуб-каналі Музею Майдану
Дискусія “АРХІТЕКТУРА ПРОТЕСТІВ: ЯК ПРОТЕСТИ ЗМІНЮЮТЬ МІСЬКИЙ ПРОСТІР”
Чи впливає міський архітектурний простір на протест та як міста “пам’ятають” свої революції? Про це дискутували з архітекторами Наталією Кондель-Перміновою, Анастасією Пономарьовою та Уляною Джурляк.
Модерувала розмову Ольга Сало, заступниця генерального диреткора Національного музею Революції Гідності, співекспозиціонерка виставки “ПРОТЕСТ / АРХІТЕКТУРА. БАРИКАДИ І НАМЕТИ: СВІТ І УКРАЇНА”.
Анастасія Пономарьова, архітектор, співзасновниця ГО “Урбан Куратори” та благодійного фонду “КО-ХАТИ”:
“Революція Гідності була насичена візуальними символами, які маніфестували цінності протестувальників. Це й тимчасові конструкції, які створювалися, й перетрансформація вже наявних просторів, що були в розпорядженні протестувальників, а також мистецтво. Революція була неймовірно насичена цим усім і через те стала такою вдалою у своїй спроможності доносити цінності світу. Загалом складно доносити цінності без візуальних медіумів, одним з яких є архітектура”.
Уляна Джурляк, архітектор, урбаністка, дослідниця форм і типів соціального та кооперативного житла:
“Сам майдан Незалежності істотно сформував те, як саме розгорталися події Революції Гідності. Ми мали величезну територію, перегороджений Хрещатик, місце, де стояла сцена, епіцентр подій, домінанту у вигляді ялинки (“Йолки”), вулиці до майдану, які ставали логістичними артеріями Євромайдану. І навпаки, простір міста підлаштувався під потребу протесту: магазинчики на Хрещатику стали хабами, де люди грілися, брали їжу, відпочивали. Попередні революції 1990 та 2004 років не були такими тривалими й не потребували такої інфраструктури. В умовах Майдану 2013 року простір міста дав цю можливість, і десятки тисяч людей завдяки цьому могли існувати як єдиний організм. В інших містах Майдани формувалися на схожих локаціях – це було коло або простір, який ми мали змогу заповнити й у центрі якого була точка прикладання, – куди ми комунікуємо або звідки комунікуємо”.
Наталія Кондель-Пермінова, архітектуро- та пам’яткознавиця, кандидат архітектури:
“Усі три революції відбувалися на одній локації, й саме це привертає увагу. Хрещатик – головна вулиця Києва, яку було спроєктовано та створено в XIX столітті. Це найпрестижніша вулиця, вулиця експериментів, коли все, що з’являлося нового, було там – кінотеатр перший, книгарні, театри. На Хрещатику до руйнувань воєнних стояла міська дума, і я гадаю, що енергетика цього місця, “геній місця”, де приймалися рішення, діяла, незважаючи на всі функції, які накладалися на цю вулицю та площу після відбудови за радянських часів, тобто проведення парадів і демонстрацій, а після реконструкції 2001 року виникла велика кількість торгових і розважальних локацій. Усі протестні рухи тут вплинули на історію Хрещатика, попри закладені архітектурні рішення. Простір трансформувався під потреби спротиву”.
Переглянути дискусію на ютуб-каналі Музею Майдану
____________________________________________
Дискусія “ПРОТЕСТ ЯК ПРОЯВ СВІДОМОСТІ СУСПІЛЬСТВА”
*(за матеріалом “Феномен українських революцій: дискусія Тараса Лютого, Ростислава Лужецького і Емми Матео” Олесі Котубей-Геруцької, Суспільне. Культура. Повна версія за посиланням)
Про історичні, культурні та філософські аспекти протестних рухів в Україні спілкувалися філософ, письменник Тарас Лютий, художник, громадський діяч, співзасновник Видавничого дому "Комора" Ростислав Лужецький, докторка соціології у Джорданському центрі Нью-Йоркського університету, дослідниця протестів в Україні Емма Матео за модерації журналістки Суспільне Культура і авторки блогу "Прощавай, імперіє!" Олесі Котубей-Геруцької.
Тарас Лютий:
“Я вважаю, що кожна наша революція, починаючи від Революції на граніті, є протестом проти імперії. Революція на граніті — спроба відірвати Україну від колоніальної належності до Совєтської імперії. Друга революція, Помаранчева, — це спроба позбутися перетворених форм совєтськості, які втілилися в олігархічну структуру. І наша остання наразі революція — Революція Гідності — чому вона, власне, Революція Гідності? Що в цьому контексті розуміти під гідністю? Позбавлення гідності — коли тебе позбавляють можливості висловлювати свою думку, здійснювати вибір, виявляти свободу”.
Ростислав Лужецький:
“Людина здатна забувати якісь речі, а наявність культурних артефактів — це хроніка передусім. В давні часи це могли бути текст і картини, більше інструментів не було. Зараз це підсилено технічними здобутками. Революція на граніті — що це? Палатка, пов'язка "я голодую". Помаранчева революція — зрозуміло, тотальний колір став домінантою і вона працює в різних варіаціях. А от Революція Гідності — там складніше: проявляється жертва, драма, іконічна форма. Не даремно Шевченко, Франко і Леся Українка стали елементами, які імплантувалися в цей процес. Безкінечно повторюваний Тарас Григорович з коктейлем Молотова — це не випадковість. Образи реальних героїв, церковний варіант — це є образи, за якими вимірюється рівень зрілості суспільства”.
Емма Матео:
“Якщо говоримо про протести в Україні, проблема в тому, що до повномасштабного вторгнення люди на Заході могли не розуміти контекст протестів в Україні. Вони небагато знали про Україну, і потім у ЗМІ з'являється великий протест — це було сприйнято як спонтанний захід. Але треба розуміти, що в Україні є дуже довга історія протестів”.
“Помаранчева революція і потім Революція Гідності були великими прикладами, що звичайні люди можуть змінити владу, що протести ще працюють, що наслідки протестів можуть бути успішні”.
Переглянути дискусію на ютуб-каналі Музею Майдану
_______________________________
Дискусія “ФІКСАЦІЯ ПАМ’ЯТІ – КОДУВАННЯ ІСТОРІЇ У ПРОСТОРІ ТА ПРЕДМЕТАХ”
До дискусії “Фіксація пам’яті – кодування історії у просторі та предметах” долучилися учасники створення меморіальних комплексів, присвячених подіям, до яких останні два десятиліття було прикуто найбільшу увагу українського суспільства та держави. Мова йшла про українські Майдани, Голодомор, розстріли в Бабиному Яру та сучасну російсько-українську війну.
Модерувала розмову Анастасія Гайдукевич, науковець Національного музею Революції Гідності, співекспозиціонерка виставки “ПРОТЕСТ / АРХІТЕКТУРА. БАРИКАДИ І НАМЕТИ: СВІТ І УКРАЇНА”.
Йосиф Зісельс, громадський діяч і дисидент, виконавчий співпрезидент Вааду України, співпрезидент Міжнародного меморіального благодійного фонду “Бабин Яр”:
“Історія, її фіксація й окрема історична пам'ять, яка не зовсім є історією, але все ж таки має до цього стосунок, важливі для нас усіх, оскільки саме вони визначають один зі складників нашої майбутньої спільної колективної ідентичності українського народу, що тільки формується. Адже, якщо нині запитати, що таке спільна колективна ідентичність, то можна сказати, що її ще не існує. Є різні кластери. Усі знають, що таке піраміда Маслоу, а піраміда ідентичності також схожа на цю піраміду, однак її ще немає, вона тільки вибудовується. [...] Є багато чинників, які впливають на ідентичність, – географічні, рельєфні, кліматичні, вони постійно діють, і вони також уже сформували частину нашої ідентичності, але чинник “історія”, на мій погляд, є найважливішим, бо історія твориться просто сьогодні, вона доформатовує цю ідентичність”.
Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності:
“Стикання інтересів в усіх ключових точках розвитку української історії – репресії, Голодомор, революція, Друга світова війна, українські Майдани, теперішня війна – це ті переломні моменти, які змінюють історію та справді формують нашу ідентичність. Для російської федерації, очевидно, ці моменти теж є ключовими для формування ідентичності. Так звана перемога у Другій світовій війні, роль тодішньої влади Сталіна й загалом роль радянського союзу та його спадкоємність у теперішній росії домінують, росія цю спадщину намагається подати позитивно й, певно, саме тому всі ті доленосні для розвитку та для майбутнього України події російська федерація і її пропаганда перевертають із ніг на голову, перекручують. Те ж саме було зазвичай із Майданом, тому що Майдан став для кремля точкою неповернення та екзистенційною загрозою. Адже саме тоді український народ дуже чітко, потужно, прямо, відкрито, зрозуміло задекларував своє “Геть від москви!” та прагнення поврнутися спиною до нашого радянського минулого. Почалися потужні процеси декомунізації, деколонізаці, й український народ став на шлях до критичного незалежного відкритого суспільства та незалежної держави”.
Леся Гасиджак, етнологиня, генеральний директор Національного музею Голодомору-геноциду:
“Сьогодні культура пам’яті та пам’ятання Голодомору в Україні є надзвичайно стійкою, заглибленою й усталеною, наскільки це може бути. В українському суспільстві немає глобального спротиву цій темі. В Україні існують усталені комеморативні практики, але ми маємо величезний і драглистий фронт роботи на міжнародному рівні, адже росія продовжує заперечення Голодомору-геноциду на найвищому політичному рівні, вкладаючи в це величезні ресурси й фінанси. У провідних європейських вишах є місцеві викладачі, які мають завдання заперечувати. Також багато літератури видається мовами інших країн, що теж працює на цю пропаганду. Але Україні бракує ресурсів на таку роботу. Те, як фінансуються нині наука й культура, не покриває потреб України в цій інформаційній війні”.
Переглянути дискусію на ютуб-каналі Музею Майдану
Світлини: Богдан Пошивайло (Національний музей Революції Гідності)