Пам’ятки Революції Гідності стрімко зникають із лиця столиці, а в Музею Майдану досі немає власного приміщення. Із цього кореспондентка Катерина Гончарова починає розмову з генеральним директором музею (на сайті "Styler" РБК-Україна).
При особистому знайомстві директор Національного музею Революції Гідності Ігор Пошивайло справляє враження нетипового, не "совкового" музейного працівника. Він не перебуває постійно в кабінеті, у нього дуже щільний графік: круглі столи, прес-конференції, ділові зустрічі та поїздки на зарубіжні профільні форуми. Здається, таким і має бути той, хто розвиває сучасні українські музеї. Ігор Пошивайло – етнолог, керамолог, музеолог, він родом із відомої гончарської родини Пошивайлів. У вересні 2016 року його обрали за конкурсом на посаду директора Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. Раніше, в листопаді 2015-го, Кабмін видав розпорядження про створення самого комплексу.
Поки що музей не має постійного приміщення. Багатьом така ситуація здається парадоксальною: як це – артефакти Майдану й досі не експонуються та зберігаються на складі?
Ігор Володимирович признається: час від часу йому дорікають тим, що в музею нема постійної локації. Дехто ж, навпаки, гадає, що Музей Майдану остаточно поставить хрест на самому Майдані.
“Ми часто бачимо емоційні спалахи зацікавлення нашим проектом, які переважно виникають на річницю Революції Гідності та День Небесної Сотні й потім затихають. Але треба, щоб про збереження пам’яті Майдану, його героїв та учасників говорили постійно. Це пришвидшує появу музею, який цю пам'ять донесе до нових поколінням”, – каже він.
Сам директор у розмові з колегами називає свій заклад “музеєм діалогу”. На його думку, новий етап у житті українських музеїв настане тоді, коли самі люди захочуть у них ходити так само, як у кіно чи в ресторан.
“Не хочеться створити якусь пафосну, однак порожню оболонку. Держава має забезпечити меморіально-музейному комплексові належну сучасну форму, а наповнення, зміст уже залежатимуть від музейників. Суспільство має створити таку інституцію передусім для себе. Але поки що пасивність українців дуже висока. У музеї, в їхню роль не лише для збереження минулого, а й для творення майбутнього ще не вірять”, – каже Ігор Пошивайло.
"Styler" зустрівся з Ігорем Пошивайлом, щоб поговорити про Музей Майдану, про те, чому в нього досі немає постійного приміщення та чому українці мало цікавляться музеями.
– Ігоре Володимировичу, за чотири роки після Революції Гідності українські музеї почали якось змінюватися?
– Звісно, є українські музеї, в яких справи йдуть дуже добре. Там гідні зарплати, цікаві виставки й освітні програми, значна кількість відвідувачів і хороші економічні показники. Є музеї, в яких працюють аж по триста осіб. Проте таких – одиниці. Та при цьому у зміні музеїв на краще багато що залежить не лише від фінансування. Я бував у музейних закладах, де, здавалося б, є авторитетні керівники та фахові працівники. Але заходиш в експозицію – і буквально хочеться звідти тікати, настільки нецікавий та негостинний той простір! Або ж один великий краєзнавчий музей очолює шанований директор із численними нагородами. А його підлеглі примітивно кріплять на картон рідкісні документи й підписи роблять мало не від руки, хоча мають комп’ютери!
У критичному стані наших музеїв немає сенсу звинувачувати лише державу, бо винні всі. Якщо раніше можна було покладати провину на депутатів, мера, губернатора чи міністра, то зараз це вже не діє. Кожен відповідає за зміни на краще на своєму місці. Тому основна проблема – не лише в коштах і мотивації, а в мисленні й лідерстві. Одна відома українським музейникам американка на початку Євромайдану написала у своєму музейному блозі пост про те, що українські музеї мають робити під час протестів: відкрити для учасників акцій свої двері, зігріти їх та напоїти чаєм, почати збирати артефакти й усні історії, документувати події. Багато хто з моїх колег був у шоці, бо більшість державних музеїв навіть подумати про таке не могли. Ми не мали такого досвіду раніше! Про тих, хто виступав проти свавілля влади, починав музеєфікувати Майдан, захищав колекції та був із народом, писали світові музейні медіа, до них приїздили журналісти "New York Times" та Аль-Джазіри, а деякі наші музеї все ще були дуже “тугі”: ні чіткої позиції, ні рефлексії у вигляді виставки чи заходу. Мало того, деякі директори забороняли своїм працівникам брати участь у революційних подіях.
– Яку позицію під час Майдану мали українські музейники?
– Різну. Здебільшого й на самому початку – інституційно пасивну, вичікувальну. Індивідуально хтось підтримував, хтось був нейтральним, хтось – реакційним. А потім суспільство струсонули події: розгін студентів, “марш мільйонів”, “Груша”, перші жертви.
У січні за підтримки Самооборони Майдану виникла невеличка ініціативна група – Василь Рожко із заповідника “Тустань”, Тимур Бобровський – пам’яткознавець із Софії Київської, Микола Скиба з Агенції культурних стратегій, Катерина Чуєва з Музею Ханенків і я з Музею Гончара. Ми зрозуміли, що треба зберегти артефакти, відчуття та емоції щодо історичних подій, і почали думати, що робити. Відчували: колись на цю тему повинен бути музей. Тож збирали предмети, записували історії, залучали волонтерів до знімання відео, пояснювали й промоціювали наші ідеї громадськості.
Так виникла ініціатива “Музей Майдану”. Уже в квітні 2014-го Мінкульт разом із КМДА створив робочу групу для формування концепції меморіалізації та музеєфікації подій на Майдані. Наша ініціатива ввійшла в цю групу. Улітку ми надали концепцію – чітку програму дій: що треба зробити, щоб зберегти максимум об’єктів і свідчень, щоб потім їх системно дослідити та зробити висновки з відстані часу, а відтак зберегти активну пам’ять про Майдан. Але та концепція, на жаль, лягла в чиновницьку шухляду.
– Чому тоді нічого не відбувалося?
– Важко відповісти, чому тоді по гарячих слідах ідея активного створення музею не рухалася вперед. Мені здається, владі було не до того. Тоді більшість активістів, хто був на Майдані, раділи – перемога, інші пішли на фронт, у волонтери. Але тепер зростає розуміння, як багато ще треба зробити для досягнення мети, поставленої Майданом.
Тож, зважаючи на ситуацію, ми вкотре переконалися, що треба розраховувати лише на себе. Об’єдналися з іншою громадською ініціативою – “Музеєм Свободи”, яка спрямовувалася не стільки на події минулого, скільки в майбутнє, прагнула використати набутий на Майдані досвід та його уроки для змін у суспільстві. Так у нас склався унікальний і дієвий тандем – "Музей Майдану/Музей Свободи". Ми створили нову концепцію й узялися за її втілення в життя.
– Як на концепцію реагувала влада? Удалося дійти згоди?
– Після розстрілу Небесної Сотні, втечі Януковича та відчуття перемоги Майдану у влади був намір у березні–квітні 2014 року вшанувати пам’ять загиблих майданівців. Були чутки, що виконувач обов'язків президента Турчинов готовий був видати указ про спорудження пам’ятника за швидко розробленим проектом. Але його вчасно зупинили. І, я думаю, це добре. Бо якби зараз був цей пам’ятник без належного громадського обговорення й узгодження, то зупинилась би фундаментальна робота над створенням унікального меморіально-музейного комплексу, функції та значущість якого набагато ширші, аніж у традиційного пам’ятника.
Згодом під тиском громадськості, передусім родин Героїв Небесної Сотні й активістів Майдану, влада почала робити певні реальні кроки.
У лютому 2015 року Президент України видав указ про вшанування подвигу учасників Революції Гідності й увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні, а Кабінет Міністрів у листопаді – розпорядження про заснування Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. Його передали в підпорядкування Українському інститутові національної пам’яті, провідники якого із самого початку були долучені до процесу меморіалізації революційних подій. Так низова громадська ініціатива знайшла підтримку з боку влади й створила державну інституцію. Відтоді меморіально-музейний комплекс існує, втім, у багатьох аспектах поки що віртуально.
– Чи вже врешті дійшли згоди стосовно того, яким буде музей?
– У пострадянському розумінні типова форма меморіалу – це пам’ятник. Мовчазний, нейтральний, із каменю чи бронзи. Місце, куди можна прийти, покласти квіти раз або двічі на рік і забути про його суть та важливість.
Тому ми розуміємо: треба створити інституцію, яка консолідувала б Україну, гуртувала її спільноти, а не роз'єднувала їх. Це має бути музей майбутнього, який допомагав би позбуватися травматичного минулого, совєтської ментальності, стереотипів і фальшування історії, розвивав би критичне мислення та зміцнював імунітет для захисту від пропаганди. І тому найскладніше в нашій ситуації – дійти згоди всіх зацікавлених сторін щодо концептуального бачення закладу.
За останні кілька років ми активно вивчали музейний досвід інтерпретації та презентації складного минулого Бельгії, Франції, Нідерландів, Німеччини, США, Польщі. Зокрема, з початку двохтисячних у Польщі стався музейний бум. Була політична воля створити Музей Варшавського повстання, і тому його збудували майже за рік!
Він став найпопулярнішим музеєм Варшави, за перші десять років його відвідали близько п'яти мільйонів осіб. Довкола музею було створено засновницький міф, який допомагав полякам віднаходити національну ідентичність і позбуватися травм минулого.
Сьогодні це нормальна практика – багато міст вибудовують свій бренд навколо важливих подій минулого, розвиваючи тим індустрію спадщини й сприяючи економічному зростанню.
– Чим складно планувати меморіал і музей у центрі Києва, де вже практично немає місця для реалізації такого масштабного проекту? З якими проблемами ви стикалися?
– Безперечно, це непросто. Уявіть центр Києва: надскладне з погляду архітекторів і містобудівників завдання! Відсутність детальних планів території, зона історико-культурної спадщини, драматична історія місць Революції Гідності...
Родини загиблих були проти того, щоб на алеї Героїв Небесної Сотні залишилася проїжджа частина, бо це місця загибелі людей. Місто в той же час має дбати й про інфраструктуру, й про інші групи мешканців та гостей столиці. Як урахувати всі ці інтереси та погляди? Море проблем і загроз.
Перетворити на музей увесь Хрещатик і майдан Незалежності, як пропонують окремі громадяни, – нереально. Для влади це був би великий виклик.
Але спроби змінити простір середмістя вже були в 2014–2015 роках під час архітектурного конкурсу “Terra Dignitas”. Проектанти й долучене експертне середовище досліджували та визначали найкращу локацію для меморіалу й музею. Щодо останнього, то були пропозиції або розмістити його в Українському домі після модернізації, або збудувати на алеї Героїв Небесної Сотні.
– Восени 2017 року було підписано угоду з німецькою фірмою щодо організації конкурсу. Як ітиме процес далі?
– Уже проходить міжнародний архітектурний конкурс. Улітку Мінкульт оголосив тендер на організатора з проведення міжнародного конкурсу, але з українських компаній тоді ніхто не подав заявки, бо це справді було дуже відповідальне завдання. До того ж в Україні за час незалежності не було жодного досвіду організації такого міжнародного відкритого конкурсу. Отож не знайшлося тих, хто міг би фахово його провести згідно з чинним законодавством. За тендером Мінкульт відібрав німецьку компанію "Phase 1". Вона, до речі, організовувала подібні конкурси не лише у світі, а й в Україні, зокрема в Мистецькому Арсеналі. Її працівники добре знають нашу специфіку.
– Які саме ділянки виділили для меморіалу й музею?
– 23 жовтня стартував міжнародний архітектурний конкурс проектів у двох номінаціях. Перша – Меморіал Героїв Небесної Сотні на ділянці площею близько двох гектарів.
Друга номінація стосується Музею Майдану, і є чіткі вимоги, де його має бути збудовано. Це земельна ділянка площею понад гектар, яку вже відведено саме під будівництва та експлуатацію музею. Бо на двох інших ділянках, призначених під комплекс (на алеї, тротуарах, схилах, біля каплиці, хреста й стели зі світлинами Небесної Сотні), жодне капітальне будівництво неможливе.
Сподіваюся, що в лютому 2018 року ми вже побачимо проекти й переможця у першій номінації.
На конкурс подали заявки 65 фахівців із 12 країн. У процесі попереднього кваліфікаційного відбору організатори конкурсу частину учасників відсіяли. Решта приїздили на місце проектування, вивчали локацію та її історію.
– А як зберегти пам’ятки на вулиці Грушевського, на Михайлівській площі, якщо територію меморіалу вже визначено?
– Юридично нашу територію чітко визначено в межах трьох гектарів на колишній Інститутській згідно з Концепцією меморіально-музейного комплексу та рекомендаціями Оргкомітету з його розвитку, створеного указом Президента.
– Як зберегти об’єкти Революції Гідності на інших локаціях?
– Болюче питання. Те, що лишилося від майданівських подій, нині активно нищиться. Графіті на Хрещатику, сліди від куль на стовпах, деревах, клумбах, будівлях... От, наприклад, у Жовтневому палаці заштукатурили фасади зі слідами від куль, поблизу нього зникли прострілені стовпи освітлення. У цих об’єктів немає охоронного статусу, на жаль. Тому формально нема і юридичних підстав для збереження їх. А з іншого боку – бачимо тотальну неспроможність держави зберегти навіть те, що таки має охоронятися законом.
Тієї первинної документації, яку підготувала наша ініціативна група на нерухомі пам’ятки, було достатньо, щоб відповідні установи з охорони культурної спадщини внесли їх у перелік об’єктів пам’яток і забезпечили збереженість. Та, оскільки ніхто тоді не вбачав у тому нагальну потребу, про меморіал і музей ніхто серйозно не думав, тому й результат такий – знакові пам’ятки Майдану стрімко зникають із лиця столиці.
Навіть нещодавня історія зі знищенням графіті “ікони революції” на Грушевського показала: скандал набув розголосу, емоції вирували, але потім усе вщухло на місяць. Це й дало можливість окремим представникам громадянського суспільства прийняти рішення на власний розсуд (на місці “ікон революції” почали з’являтися стихійні малюнки, що геть унеможливило відновлення оригінальних графіті – ред.)
А тут вакуум тривав цілі чотири роки! Однак хіба лише в цьому проблема? Через халатність та бездіяльність органів охорони культурної спадщини під загрозою виключення з переліку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО опинилася історична частина міста Львова.
– Чи можна назвати конкретно когось, хто в цьому винен?
– Сказати важко. Частково провина лежить і на нашій групі, бо не довели до кінця оформлення пам’яткоохоронної документації, сподіваючись, що її завершать відповідні служби. Можна звинуватити департаменти охорони культурної спадщини Києва або Мінкульт. Але в кожного чиновника знайдуться свої виправдання й відмовки: там не було правильно складеної документації, охоронних договорів, а там – іще чогось. Замкнене коло! У цих відомчих і бюрократичних лабіринтах дуже важко діяти чітко та скоординовано. Тим більше, що ми говоримо про збереження таких незвичних для нашої практики й досвіду речей – помальованих чи прострелених фасадів будівель, власники яких навіть не знають або ж не хочуть знати про те, що такі пам’ятки треба зберегти. Із такими несвідомими власниками немає діалогу. Що казати, коли війна йде четвертий рік, а донедавна ніяк не могли визначитися, хто ж країна-агресор!
– Під час скандалу із зафарбованими “іконами революції” на Грушевського треті особи висловлювали навіть думку про те, щоб перенести музей Майдану в приміщення Національної академії наук України, на фасаді якої ті графіті були. Як ми зараз розуміємо, сам Музей Майдану нічого такого не пропонував.
– Звісно, музей такого й не припускав. Тоді громадськість не могла зрозуміти, як це так – академічний заклад здає своє приміщення в оренду представникові приватного бізнесу, який цілковито безвідповідальний і навіть ворожий до знакових для більшості киян речей!
І на прес-конференції з цього приводу пролунала думка: а чи краще в таке приміщення тимчасово перенести Музей Майдану? То була спонтанна ідея – рефлексія через обурливу ситуацію. Але представники НАНУ її спотворили, заявивши, що музей спровокував усю цю ситуацію з графіті, щоб захопити приміщення. Цілковитий нонсенс! Насправді переїзд у те приміщення не вирішив би всіх наших проблем. Але якби там розмістити хоча б частину експозиції, то було б непогано в ситуації, коли немає нічого. Бо Грушевського – дуже важлива сторінка історії Майдану, і паплюжити її не має права ніхто.
– Чи стикалися на будь-якому етапі підготовки будівництва музею із корупційним складником?
– Узагалі в Україні корупційний складник традиційно високий, особливо у сфері будівництва, й суспільство про це дуже добре знає. Тому тут, звичайно, певна загроза є. Але цей проект уже настільки у фокусі зору та контролю громадськості, що всі процедури, підконтрольні музею, відбуваються прозоро й відкрито! Буде ганебна компрометація ідеалів Майдану загавлом та ідеї створення музею зокрема, якщо раптом комусь заманеться порушити закон у цій сфері. Бо публічний та експертний моніторинг відбувається постійно. Громадськість має контролювати процес створення меморіалу й музею на всіх етапах. Це як із Помаранчевою Революцією: справедливості, здавалось би, досягнуто, сфальсифіковані вибори скасовано, гідного президента обрано й народ заспокоївся, розійшовся по домівках, не переймаючись дальшим контролем обіцянок політиків.
– Ви якось спрогнозували, що музей відкриють не раніш як за п'ять років. Хоча б приблизну дату зараз неможливо назвати?
– Ви ж бачите, Музей Голодомору обіцяли зробити за два роки. Збудували тільки першу чергу, і з того часу минуло вже десять років.
Для мене це парадокс: хіба має бути якась особлива політична воля, коли йдеться про таку трагедію як Голодомор? Я не розумію, чому процес так затягнувся.
Хоча Музей Варшавського повстання й збудували досить швидко, але такі музеї, як Європейський центр солідарності у Ґданську чи Музей Варшавського повстання, будують у середньому десять років.
– Письменник Сергій Сингаївський сказав, що Україна “проходить хіміотерапію від радянського минулого”. А який етап проходять зараз українські музеї?
– Мені здається, українські музеї проходять етап катарсису, очищення та пошуку власної ідентичності. Вони немов стоять на межі прірви: або далі йдуть у провалля, не змінюючись, або віднаходять шлях змін і трансформацій. Третього шляху немає.
В усьому цивілізованому світі музеї – важливий елемент громадянського суспільства, їх відвідують, люблять та фінансують. Якщо цього немає, то жодна держава не забезпечить музей, який нецікавий, непопулярний і непотрібний.
У нас музейна сфера ще не на такому рівні, як у країнах Європи, хоча музейники намагаються бути сучасними та потрібними. У нас надзвичайно активні й цікаві дні музеїв, музейні флешмоби, освітні та культурні програми. Здається, що українські музеї вже готові працювати з відвідувачами, прагнуть бути активними та сподобатися відвідувачам. Однак більшість громадян іще не вірять у музеї, не водять туди своїх дітей, іще мало ними цікавляться. Але, як ми знаємо, відвідувачі "голосують ногами”: вони або йдуть у важливий і цікавий для них музей, або ж оминають його.