Віталій Васільцов загинув у 36 років від пострілу в спину вночі 18 лютого 2014 року на вулиці Великій Житомирській у Києві. По собі лишив дружину та доньок – шестирічну Іванку й однорічну Дарину. Сім'я продовжує жити в селі Жорнівці за 20 кілометрів від столиці. Тут іменем Віталія Васільцова назвали парк. Ополудні 29 вересня 2018 року йому в центрі Жорнівки буде відкрито пам’ятник як Герою Небесної Сотні та Герою України.
Із матір’ю – Ніною Васільцовою ми поговорили 20 січня 2018 року в ресторані “Остання барикада”, розміщеному під майданом Незалежності. Там презентували перші проекти із серії “Відзнаки Героїв” – ініціативи для підтримання української молоді в тих сферах, в яких працювали чи мріяли працювати Герої Небесної Сотні.
– Мій син був ландшафтним дизайнером, – каже мати. – Я після його смерті сама, стара, закривала його підприємство, зареєстроване в Хмельницькому. Він уже був приписаний із сім’єю на Київщині, то по Кам’янцю й по Хмельницькому менше фігурує як учасник Майдану.
– Там, де живете, є увага до вас із боку активістів, журналістів?
– Хіба що свободівці підтримують. А про більше – я зразу відмовилася від публічності, бо це тяжко.
Питали мене у Вінниці, як бути з пам’ятником. Там, де задумали поставити Небесну Сотню, стоїть Шевченко. Хочуть їх поєднати. Моя дитина теж борець за Україну – принципово україномовний і дуже відданий українець, але він іще не Шевченко. Він – Васільцов. Шевченко для нас – геній і вчитель. Я думаю, що разом ставити пам’ятники негарно. Майдан – це теперішнього покоління борці за Україну, а Шевченко – той, на кому вони вчилися.
– Попри відмову від публічності, пам’ятні заходи, бачимо, переважно відвідуєте.
– Так, усі. Мене запрошують, і всі рази приїжджаю. В організації “Родина Героїв Небесної Сотні” всі тримаються разом.
Я спершу думала, що на Київщині й далі на схід не будуть так ушановувати та згадувати Майдан. Але вже побувала в одному місці, в іншому, а тепер у Гнідині, де тіло Вербицького знайшли, – то там про всю Небесну Сотню такий великий музей у школі! І так історію цю діти знають! Найбільше мене вразив банер при вході в музей. На цілий коридор написано: “Колись один крикне: “Слава Україні!”, і мільйони відкажуть: “Героям слава!” Я дуже щаслива, коли дітей виховують у дусі Бандери та інших борців за Україну.
Бачите, Юрій Вербицький (Одна з перших жертв Майдану. Його було викрадено та знайдено біля траси за кілька кілометрів від Києва. Родич автора музики українського гімну Михайла Вербицького. – Ред.) не мав стосунку до Гнідина. Просто бездушні люди так учинили – викинули людину біля того села голу в яр, і жителі побачили. Якщо ти вже вбив, то лиши хоч родичам тіло. А вони навіть його неживого боялися, його поглядів. Страшно, що такий у нас є ще народ. Думаю, може, в них погляди змінилися після того, як вони таке вчинили. Напевно, він не раз їм сниться.
– На ваш погляд, змінюються зараз світогляд і настрої людей у країні?
– Мене дивують, хвилюють і катують і, здається, в могилу заженуть слова, які кажуть деякі односельці, прихожани в моїй церкві й навіть родичі: “Чого йому не хватало, що він лишив дружину, двох дітей і пішов на той Майдан клятий?” Мовляв, сам винуватий, і я винувата, що не вберегла.
– Хіба багато тих, хто вважає так?
– Це каже меншість, але вона в моєму серці переважає над більшістю. Відповідаю їм, що він мав свій розум. Я так само пітримувала його. І в мене є другий син, який його теж підтримував і теж був на Грушевського.
Комусь це все заради змін, а вам, може, для того, щоб ви мене ранили, – так відповідаю. Вам, виходить, для цього був Майдан. А для декого все міняється. Я вважаю, що Україна міняється, і діти будуть виховані в іншому напрямі – в дусі України, не Совєцького Союзу.
– Люди, які це кажуть, налаштовані проти Майдану?
– Так. Бо після Майдану почалася війна і багато вже дітей загинуло. Я із самого початку не вживала слова “АТО”.
Мої сини були десантники спецпризначення. Цей у Кіровограді служив. Другого я не пустила на війну. Ми почали обурюватися. Один із Небесної Сотні пішов воювати, другий... І ми не дали рідних. Якщо батько загинув, значить, дітей не пустити, якщо син – то братів. (2016 року Президент України надав чинності закону, який забороняє мобілізувати родичів загиблих, 2017-го – закону, що прирівнює загиблих і потерпілих на Майдані до учасників бойових дій у зоні АТО й наділяє їх тими самими пільгами та правами. – Ред.). Оце добилися ми.
У мого була повістка. Він уже пішов, місяць був у десантній частині житомирській. Я завернула. Нема більше нікого з мужчин у рідні. Тільки оцей мій син остався молодший.
Не можу це часто згадувати. Коли згадую, постійно голову схиляю з думкою: “Господи, допоможи мені все це пережити”. Мені здається, що рана... ніколи рана в мами не загоїться. Вона постійно робиться більшою. Бо мама стає старша, а підтримки нема...
Ніна Васільцова мешкає в селі Гаврилівцях Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Її син, Герой Небесної Сотні Віталій Васильцов, із дружиною та двома доньками жив у Жорнівці Києво-Святошинського району. Там його й поховано.
