Премією Європейського товариства Куденгове-Калерґі що два роки починаючи з 1978-го відзначають особливі заслуги в справі єднання Європи.
Цьогоріч нагороду присуджено Небесній Сотні – за те, що під час подій Євромайдану в Києві люди пожертвували своїм життям, обстоюючи громадянські свободи та європейські цінності в Україні.
"Разом з європейськими колегами ми радилися й думали, в який спосіб це має відбутися, як принц Ніколаус фон Ліхтенштейн від імені Європейського товариства Куденгове-Калерґі вручить премію Небесній Сотні. Фізично складно запросити для цього всіх родичів Героїв Небесної Сотні. І ми зупинилися на тому, що є Музей Майдану", – сказав перед врученням премії Ігор Жалоба, голова Пан’європейського союзу України.
Із рук президента Європейського товариства Куденгове-Калерґі принца Ніколауса фон Ліхтенштейна почесну нагороду прийняв генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло.
Свого часу цієї відзнаки було вдостоєно Рональда Рейгана, Гельмута Коля, Ангелу Меркель. Нині ж уперше в історії премію присудили не одній особі.
Премію названо іменем Ріхарда Куденгове-Калерґі, фундатора Пан’європейського Союзу – структури, з появою якої після Першої світової війни почалося зближення держав аж до створення Європейського Союзу.
Концепція пан’Європи має на меті підтримання миру та безпеки через об'єднання держав в Європі й установлення політичної рівноваги у світі.
Граф Отто фон Габсбурґ, багаторічний голова Пан'європейського Союзу, 13 років тому застерігав: "Путін дуже відкрито заявляє про свої наміри. Гітлер чинив так само. Такі люди слів на вітер не кидають. Справа може дійти до катастрофи, якщо країни світу ніяк не реагуватимуть на наявні небезпеки".
Вручення премії відбулося першого дня першої Пан'європейської конференції в Україні – 18 жовтня 2018 року в приміщенні Національного агентства України з питань державної служби.
Пропонуємо уривки з промов доповідачів.
Ігор Жалоба, президент Пан'європейського союзу України:
– Після 2014 року ми живемо в іншій Україні. Небесна Сотня – наш біль, наша гордість і відповідальність.
Біль, бо кожне життя цінне. Ніхто не хотів помирати, і ніхто не думав, що помре за європейські ідеали в центрі європейської столиці.
Гордість – адже знайшлися в Україні люди, які зрозуміли, що маємо щось змінити реально в державі. Чим була відома Україна до того? На час, коли ми проголосили незалежність, – Чорнобилем. Потім її не знали або вважали, що це частина Росії. Потім виникло уявлення, що це країна дешевої робочої сили, а ще – країна корупції. І раптом знайшлися в нас ті, хто відкрито виступив проти цього й за принципи, які дали змогу Європі бути сильною та успішною.
Відповідальність – оскільки, коли йдеш українськими містами тепер, бачиш, як змінюються ландшафти пам’яті. Замість імен косіорів вулиці отримують імена наших сучасників. Це діє емоційно. Той, із ким ти грався у дворі, раптом постає на пам’ятній дошці. Тому в нас, тих, хто лишився живий, є відповідальність перед загиблими на Майдані.
Як людина хочу, щоб це була остання кров України. Як історик розумію, що на цьому не закінчиться. Небесна Сотня – символ боротьби, яка все ще триває. Достатньо підійти до Михайлівського собору, щоб побачити нові імена, які й далі поповнюють символічну Небесну Сотню. Нові герої, нам невідомі, в набагато гірших умовах, аніж зараз ми, – в окопах захищають Україну. Не мають такої перерви на каву, як ми сьогодні, не мають зручних умов, як ми, але ми маємо ці умови завдяки їм.
Олександра Матвійчук, координатор ініціативи "Євромайдан SOS":
– Протягом усієї революції ми двадцять чотири години на добу допомагали переслідуваним учасникам протесту. Пам’ятаю сотні людей – битих, заарештованих, катованих, обвинувачуваних у сфабрикованих кримінальних справах. Усі люди, які вийшли на площі не лише в Києві, а й у Луганську, і в Сімферополі, боролися не тільки за те, щоб уряд підписав угоду про асоціацію з ЄС. Усі ті люди обстоювали європейський вектор руху, право побудувати таке суспільство, де права кожного захищено, де суди незалежні, а влада – підзвітна й підконтрольна.
Український народ дорого за це заплатив. Пам’ятаю три дні після розстрілів, як нам телефонували на гарячу лінію та як наші волонтери їздили в морги, храми, лікарні, в усі місця, куди зносили тіла загиблих, і поспішали задокументувати всіх, кого вбив авторитарний режим.
Коли режим упав, Україна змогла будувати систему демократичного врядування на основі цінностей демократичних країн. І це вже стало загрожувати іншому авторитарному режиму – Російської Федерації. Щоб зупинити Україну на шляху трансформації, Путін анексував Крим і почав гібридну війну, в стані якої ми живемо п’ятий рік. Вона забрала життя десяти тисяч людей, також є близько двадцяти двох тисяч поранених та близько двох мільйонів вимушених переселенців.
З іншого боку, складнощі, через які проходимо та які дають можливість розкритися людям, створили феномен енергії Євомайдану. Це сотні тисяч самоорганізованих ініціатив. Це люди, що взяли відповідальність на свої плечі. Не перекладають її тільки на політиків, а власноруч допомагають вирішувати завдання, які стоять перед Україною.
П'ять років після Євромайдану маємо говорити про завдання, що перед нами стоять.
Перше – втілити європейський вектор у життя через проведення потрібних реформ. Іноземні оглядачі кажуть, що Україна за п'ять років здійснила більше позитивних змін, аніж за весь період незалежності. Знаємо, що реформи не системні та не кардинальні й треба багато чого зробити, щоб побудувати незалежні демократичні інституції та жити в країні, в якій жодній владі не спаде на думку розстрілювати мирних демонстрантів.
Друге – втримати європейський вектор у війні, яку проти нас веде РФ. Не піддаватися спокусі застосувати їхні методи – невиправдане обмеження прав людини, речі, що ставлять під сумнів європейський вектор, окреслений Революцією Гідності. І пам’ятати, що боремося не за території, а за людей, які на них живуть. Бо в тому, щоб виграти війну з Росією, перетворившись на авторитарну державу, немає сенсу.
Третє – вчитися захищати своїх громадян. Найперше – ті п'ять мільйонів осіб, які на тимчасово окупованих територіях Криму й Донбасу позбавлені механізмів правового захисту. Найвідоміший серед них – Олег Сенцов, що перебуває в ув'язненні на Крайній Півночі. Його слова “Моя країна мене не кине” має бути підтверджено послідовною політикою держави та зусиллями громадських інституцій.
Завдань більше, але навіть за цими трьома стоять роки та зусилля величезної кількості людей, які стали активними після Євромайдану. Усе це засвідчує, що боротьба за європейський вектор – біг на довгу дистанцію.
Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності:
– Надзвичайна честь для нашого музею – від імені Героїв Небесної Сотні прийняти таку високу нагороду. Ми свідомі того, що Небесна Сотня – реальні люди із власними життєвими історіями, мріями, родинами, життєвим досвідом. А також Небесна Сотня уособлює сотні тисяч борців, які поклали своє життя у визвольних змаганнях за ті самі європейські цінності для України.
Премія надихає нас і підтверджує, що життя героїв покладено не марно. Це також допоможе нам розповідати їхні історії не лише для себе, а відкривати історію й ідентичність України європейцям. Граф Ріхард Куденгове-Калерґі в маніфесті, якому вже дев'яносто п'ять років, виклав візію континентальної Європи від Португалії до Польщі. Шкода, що не до України. Напевно, від 1923 року було б менше драматичних сторінок історії на нашому шляху до Європи, якби вже тоді візіонери розуміли важливість участі України в європейській родині. А ми в ній були. Перша конституція – авторства Пилипа Орлика. Конституція дуже демократична. Не всі розуміють саможертовність і внесок українців та нашу спрагу щодо правдивих цінностей Європи, засвідчену п'ять років тому. Євромайдан – найбільший у новітній історії мирний спротив. Шістдесят один день революції до перших жертв. Якщо порівняти із Соляним походом Ґанді 1930 року або промовою Лютера Кінґа “Я маю мрію” на демонстрації проти сегрегації у США та навіть із Празькою весною 1989 року, то всюди кількість залучених людей була менша, ніж на Майдані.
Пан Калерґі писав: “Епохальні події починалися як утопія, а завершилися як визначна історична реальність”. Євромайдан розпочали студенти справді як утопію в тодішніх політичних умовах. А сьогодні маємо дивовижний поступ держави, попри певне наше невдоволення.
У нас буде інституція про осмислення минулого, але при цьому спрямована в майбутнє. Бо люди виходили на Майдан заради майбутнього. Уперше в Україні великий музей створюється на засадах відкритості та масштабного конкурсу повністю по-європейськи, щоб зробити його не консервативним закладом, а закладом нового типу. Такі вже є в світі, а в Україні він буде своєрідною моделлю для перетворення інших культурних інституцій.
Фоторепортажу з події присвячено альбом на сторінці музею.