Автобус із табличкою "Нерегулярні перевезення" вирушив на захід від станції метро на околиці Києва. Він чимось нагадує чарівний потяг до Гоґвордсу. Тут теж панує радісна атмосфера. Цікаві несподіванки, весела штовханина, гра в "Мафію"... По рядах мандрують запашні мандаринки. Обговорюються герої, власне, з "Гаррі Поттера". Більшість пасажирів, які вирушили з Києва до Кременця, – учасники фольклорного дитячого гурту "Орелі" та вихованці мистецького об’єднання "Глечик". Делегація їде підтримати співом, танцями та традиційними забавами церемонію нагородження переможця другого конкурсу на здобуття Відзнаки імені Олександра Капіноса, Героя Небесної Сотні.
Сашко народився в Кременецькому районі, тож вручення відзнаки відбувається ближче до його малої батьківщини. Друзі та побратими знали його під псевдо "Кремінь". Сашко був фермером, "свободівцем", громадським активістом. А під час Революції Гідності – членом 35-ї штурмової сотні Самооборони Майдану "Волинська Січ".
Він також активно долучався до дослідження та відродження традиційної культури – організовував вечорниці й літні табори для дітей, опановув гру на бандурі, вчив молодь народним танцям і мистецтву писанкарства.
Через те відзнака його імені покликана підтримати культурні й освітні ініціативи на тему історії, екології, громадської активності в містах і селах із населенням менш від 15 тисяч осіб. Вона здійснюється у межах загального проєкту "Відзнаки Героїв". Цього та минулого року організатори сфокусувалися на українських традиціях.
"Є в організації "Родина Героїв Небесної Сотні" волонтер Ольга Климко, й у неї народилася мрія, щоб справи героїв продовжувалися, – розповідає Олена Котляр, дівчина Олександра Капіноса та координаторка конкурсу на Відзнаку його імені. – І вона вимріяла проєкт "Відзнаки Героїв". Він – про справи, якими жили, про які мріяли Герої Небесної Сотні. Ми з родиною обговорювали, в якому вигляді може бути втілено цю відзнаку, і відштовхнулися від ключових важливих бачень у житті Сашка та його справ".
Продовження справи як нагорода
"Танцювала риба з раком, риба з раком, риба з раком, а петрушка – з пастернаком, з пастернаком…", – акомпануючи собі на баяні, наспівує Сашко для дівчинки років трьох. Цей відеоролик – нарізку кадрів з його життя – запускають на великому екрані на початку свята з нагоди вручення відзнаки. Дівчинка з відео – Мар’яна, його племінниця – сидить поруч. Відтоді подорослішала. Виходить до мікрофона і cпіває пісню.
Співала під гітару і її мати – Наталя, рідна сестра героя. Розповіла, що саме він навчив її грати.
У залі старого корпусу Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка, де відбувався захід, більшість гостей – шкільного віку. переважна частина тих, хто виступав, – також. Зробити свято у форматі "від дітей – дітям" – саме таким був задум організаторів.
"Коли ми вручали першу премію імені Сашка Капіноса, після урочистого заходу дітки наші, племіннички Сашка, та гості-дітки, – вони запитали: "А коли ще буде? Ми так хочемо ще раз! Ми хочемо, щоб такі заходи були якомога частіше!" – розповіла Олена Котляр. – Ці дітки надихнули нас на те, що вручення другої відзнаки ми підготували саме для учнів кременецьких шкіл. І надзвичайно раді бачити очі дитячі в цій залі! Відзнака – це не якась медаль або грамота, а це продовження справи Сашка й підтримка людей, що займаються тими справами, які були близькі Сашкові".
Саме тому про складне й серйозне тут прагнуть говорити простою та доступною мовою, перемежовуючи стислі виступи співом. Дехто зі слухачів – однолітки Революції Гідності. Однак діти розуміють, що відбувається та з якої нагоди вручають відзнаку. Відчувається, що у цій маленькій громаді заведено стояти за своїх. "Уявіть, що кожен із вас є листочком на дубі, – звертається до дітей Олена Котляр. – А дуб той – це дерево нашого роду. І Сашко вболівав, щоб кожен листочок був сильним. Якщо впадеш ти, тоді впаду я. І так дерево роду наше засохне. Тому він дбав про кожен листочок і хотів, щоб ми були сильні та єдині. Цим святом ми продовжуємо справу Сашка".
Із другої спроби
Переможницею цьогорічного конкурсу на здобуття відзнаки стала Оксана Зубок із Дроздівки Чернігівської області. Психолог за освітою, вона працює директоркою будинку культури й очолює танцювальний колектив "Зоряна".
Відзнака імені Олександра Капіноса передбачає 15 тисяч гривень на втілення проєкту. Таким проєктом стане фестиваль "Різдвяне диво".
Мати Олександра Олена Капінос розповідає: "Сашко любив і не тільки любив, він їх проводив, ці різдвяні свята. І Коляду, і водіння кози. У селі проводив. Розучував сам, і ходили щедрувати на Щедрий вечір. Якщо у нас на Заході воно ще тримається, важливо, щоб традиція поширилася по всій Україні. Рада, що північна область цим займається і буде вчити це".
Окрім грошової винагороди, Оксана отримує в подарунок дідух від матері героя як символ Рідзва. Мати розповіла: це давня традиція їхньої родини, однак сама вона до ладу не розуміла її суті: "Коли Сашко підріс і почав вивчати історію, в нашій сім’ї на Різдво завжди ставився дідух. Хоч то ми мали навчити сина, але самі навчилися від нього. Дідух ставиться на Святий вечір як подяка за те, що був урожай хороший, і для того, щоб був урожай хороший наступного року. А ще на Святий вечір Господь відпускав душі на землю, ті душі приходять до нас якраз через дідух. Одного разу сідаємо до столу. І мій Сашко дмухає на стілець. Каже: "Щоб не сісти на неї, не образити". В нього віра була, що справді душі в цей Святий вечір святкують з нами. І вже шостий рік ми стараємося… Обов’язково стоїть тарілка, стоїть кружка – може, він прийшов…"
"Це було надзвичайно! – ділилася враженнями Оксана Зубок, коли ввечері прощалися біля метро, звідки починалася подорож. – Я не могла повірити в те, що це справді так! Мене переповнює маса емоцій – це все треба пережити, передумати, а взагалі я в захваті! Але найбільше такої теплоти, тому що ця відзнака – це не просто якась перемога в конкурсі, це те, що мене пустили в світ цієї людини, Сашка Капіноса. Надзвичайно важливим було те, що його близькі люди поставилися до мене з такою приязністю, що я ввійшла в цей їхній маленький світ".
Прикметно, що свій проєкт Оксана Зубок подала вдруге – минулого року їй не вдалося вибороти "пальму першості". Тоді переміг Едуард Крутько – у своєму селі Козубівка на Полтавщині в родинній хаті він заснував музей, який водночас слугує простором для культурного та мистецького руху. Сьогодні він також тут, щоб привітати володарку відзнаки.
"Я надзвичайно рада, що програш минулого року не зупинив мене і я наважилася спробувати вдруге!" – каже вона.
Під час вручення нагороди Оксана розповіла, що не є професійним хореографом. Зайнялася цією діяльністю після переїзду в Дроздівку: "Багато чого не вистачало, чимось треба займатися молоді, культура завмирала, було буквально два-три концерти на рік, і більше нічого не відбувалося. І от із 2017 року я почала втілювати оцей свій проєкт – танцювальний колектив. Там танцюють із 6 до 33 років. Зараз займаємося стилізацією народних танців".
Окрім України, колектив гастролював на міжнародному фестивалі "Кавказ" у Кишиневі.
"Про фестиваль "Різдвяне диво" я мрію другий рік поспіль, – ділиться Оксана. – Минулого року, оскільки у нас обмежене фінансування, ми проводили силами свого будинку культури зі своїми солістами подібний за тематикою концерт. Мені дуже подобаються українські різдвяні традиції, оця магія Різдва, Щедрий вечір, ну і взагалі цикл зимових свят – дуже цікаві звичаї, і, на жаль, вони втрачаються. Колядки, щедрівки – дуже мало дітей зараз знайомі з цією традицією, і дорослі також від неї відвикають. Мені хочеться це відновлювати, щоб ті, хто не знає, знайомилися, ті, хто забув, згадували, дізнавалися більше й поринали в цей світ. От така ідея фестивалю – саме для відродження традиції. Ну й узагалі зробити так, щоб молодь наша зростала та любила своє".
Олена Котляр мріє, щоб конкурс на відзнаку став ширшим. "Ми втілюємо цей проект завдяки доброчинцям, – розповідає вона. – Наприклад, минулого року гроші на проєкт ми збирали на платформі "Спільнокошт". Цього року нас підтримала українська громада Канади. Ми би, звичайно, хотіли вручати іі першу нагороду, і другу, і третю, тому що чим більше людей ми підтримаємо, тим більше проєктів утілиться. І це було б чудово! Просто все залежить від того, як швидко знайдемо підтримку".
На всіх фронтах
Час не лікує, однак навчає жити з болем і спрямовувати його в конструктивне русло. Ті, хто втратив рідних під час Революції Гідності та згодом на війні, віднаходять мотивацію жити у тому, щоб підхопити знамено, під яким ішли полеглі герої, та нести його далі. Проєкт "Відзнаки Героїв" – саме про те.
Родини Героїв Небесної Сотні за ці роки стали до певної міри однією великою сім’єю. Дехто з них приїхав і в Кременець, щоб привітати переможницю. Юрій та Оксана Войтовичі, батьки Назарія Войтовича, Ігор та Марія Слободяни, батьки Тараса Слободяна, та Володимир Голоднюк, батько Устима Голоднюк... Відчувалося – їм усім, так само, як Олені Капінос, слова під час публічних виступів давалися важко. Горе втрати не стає меншим із часом. Однак, попри трагічний привід, атмосфера заходу була теплою – і таки святковою.
Володимир Голоднюк у своїй промові нагадав також про іншу відзнаку – про мистецьку резиденцію імені Назарія Войтовича, яка уже виходить на міжнародний рівень.
"Вважаю, що Україну треба захищати на всіх фронтах, – зазначив Голоднюк, маючи на увазі культурну діяльність. – Якщо ми один з аспектів загубимо, то потім відчують наші рідні, діти".
У свою чергу, Валерій Гладунець нагадав, що Володимир Голоднюк є одним із найактивніших волонтерів, які допомагають українській армії та добровольчим батальйонам.
Усього на здобуття відзнаки цьогоріч було подано 12 заявок. Олена Котляр розповідає, що Відзнака імені Олександра Капіноса в майбутньому передбачає конкурси не лише освітніх і культурних проєктів, а й екологічних та історичних. Але цього та минулого року організатори вирішили сфокусуватися саме на українських традиціях, бо відчували відповідний запит.
"У нас було дев’ять членів журі, до яких входять фольклористи, музеєзнавці, родичі Сашка Капіноса, його мама, я входила, – розповідає Олена. – Перший відбір – технічний, тому що деякі заявки не відповідали вимогам, деякі були трішки на іншу тему, аніж популяризація народних традицій. Ну а вже потім ми відчували серцем... Тому що були такі хороші проєкти, і ми намагалися вирішити, кому саме зараз потрібна ось ця підтримка. У кого, може, недостатньо підтримки на місці, але задум дуже гарний. Рішення щодо Оксани Зубок ухвалили одностайно".
Битва за калиту
Остання частина заходу – співи, танці, обряди, що традиційно виконувалися в цих краях. Усіх охочих навчали танцювати "Гречаники" та інші танці, а також показували забави, типові для українських вечорниць на Андрія та на Варвари.
Наприкінці Валерій Гладунець показав і провів обряд Калити. Традиційно це відбувається на Андрія, з 12 на 13 грудня, коли день стає щонайкоротшим. Обряд пішов від давніх уявлень про світ – о цій порі люди боялися, що сонце помре й настане вічна ніч. Тому випікали обрядовий корж – калиту, що символізувала сонце. Калиту-сонце прив’язували до сволока за допомогою дівочого пояса або стрічки, і навколо коржа розгорталася вистава. Той, хто тримав сволок, звався паном Калитинським, а герой-доброволець, що "скакав на коні", – паном Коцюбинським. На роль коня годилися рогач, кочерга або власне коцюба. Пан Коцюбинський правдами й неправдами, подолавши низку перешкод, відгадавши загадки, станцювавши швидкий танець, обмащений до того ж сажею, намагався відкусити шматок калити без допомоги рук. Зі свого боку, пан Калитинський усіляко ускладнює це завдання – то піднімає коржа вгору, то опускає мало не до самої підлоги. Доводиться бігати, лізти одне одному на плечі, бути хитрими та спритними, щоб таки домогти свого. Діти входять в азарт, і наприкінці те, що лишилося від калити, ділять між усіма присутніми. Дивлячись на ці забави, де закладено архетипи героя та його ініціації, мимоволі порівнюєш побачене з українським суспільством. Воно так само вперто день при дні намагається дострибнути до сонця, бореться за світло й помал, шматок за шматком, бере своє. Хоч як це банально звучить, але гідність і воля даються лише після подолання перешкод.
"Ой, впишеш чи ні, а я на білому коні, і калита буде мені!", – так зухвало відповідає пан Коцюбинський панові Калитинському перед початком випробувань.
Зі свята поверталися з відчуттям, що так неодмінно і буде.
Текст: Олена Максименко
Фото: Богдан Пошивайло
Переглянути більше світлин.
Захід відбувся за підтримки фундації української громади Канади "BCU Foundation", управління сім’ї та молоді Тернопільської обласної державної адміністрації, Кременецької міської ради, Кременецької районної державної адміністрації та Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка.
Організаторами відзнаки є Національний музей Революції Гідності, громадська організація "Родина Героїв Небесної Сотні", Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара" та мистецьке об’єднання "Глечик".