Що змушує пересічного українця підтримувати проєвропейський курс розвитку країни й водночас ностальгувати за “ковбасою по два двадцять” часів СРСР? Як можуть уживатися в одній людині настільки протилежні світогляди? Історія – ще той жартівник, вона інколи готує нам смислові несподіванки.
Про ці та інші колізії розмірковував японський науковець Сансіро Хосака в лекції “Гібридна пам'ять українців” у просторі Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану.
Цей дослідник – аспірант Тартуського університету (Естонія), співробітник Інституту політичних досліджень імені Йохана Скітте. Він вивчає російські стратегічні наративи, фокусуючись на формуванні та еволюції методів КДБ (дезінформації, рефлексивного контролю, політтехнологій тощо) для впливу на різні зарубіжні цільові аудиторії, зокрема політиків, дипломатів, журналістів і наукову спільноту. Сансіро працює над розшифруванням листів так званого сурковліксу (Surkov Leaks) та документів Галузевого архіву СБУ.
В основу його лекції покладено інтерпретацію результатів дослідження думок і настроїв українців на основі опитування у різних регіонах України після Революції Гідності. Хосака розповів про формування світогляду людей на прикладі ставлення до тих чи інших історичних подій та персоналій починаючи від хрещення Русі й закінчуючи подіями на Майдані.
Опитування громадськості “Що об’єднує та відокремлює українців” проводив фонд “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" разом із соціологічною службою "Ukrainian Sociology Service" з 25 грудня 2014-го до 15 січня 2015 року.
Опитування не проводили в Криму, Луганській області й частині Донецької. Із кожного регіону було опитано 400 респондентів віком від 18 до 90 років. Усього опитано 4413 осіб. В опитувальному листі – близько 200 запитань, які визначають ставлення до тих чи інших історичних подій або постатей. Статистичні помилки становлять 5% для кожного історичного регіону. Вибірка є репрезентативною для регіонів, але не для України в цілому.
Лектор говорить повільною російською, іноді намагаючись переходити на українську. Однак, як зазначають слухачі, йому це вдається краще, аніж деяким нашим співгромадянам. Наводимо тут найцікавіші тези та висновки з лекції Сансіро Хосаки.
"До 2014 року я займався здебільшого проєктами щодо ядерної безпеки в Україні та Росії. Але 2014-й став для мене поворотним роком. Я живу в Токіо. У нас було багато дискусій навколо теми України – між росіянами, українцями. Я спілкувався з шанувальниками колишнього Союзу. Дізнавався, як вони оцінюють і сприймають події Євромайдану – це не лише політичний погляд, політичне ставлення… часто дискусії переходили в суперечки на історичні теми. Відтоді я почав вивчати це питання. Два роки тому приїхав до України. Працюю тут у дипломатичному корпусі, щоб продовжити своє дослідження.
Я кілька разів відвідував Інфоцентр Музею Майдану як слухач. Для мене це простір суспільно актуальних дискусій. Тому це велика честь тепер виступити тут і розповісти про свою роботу".
Зосередитися на спогадах кожної людини
Значна меншість – 25–30% респондентів тяжіють до російського історичного наративу. Вони становлять велику цільову аудиторію, уразливу щодо маніпулювання Кремля. Однак "радянські" спогади в Україні – не такі, як у Росії.
Раніше дослідники зосереджували увагу на етнічному походженні, мові й регіоні проживання, щоб пояснити політичні погляди українців. Дехто трактував регіони проживання як загальний історико-культурний простір, припускаючи однорідність історичної пам’яті в регіоні. Я не згоден із таким підходом. Реалії значно складніші, й ви самі, мабуть, це відчуваєте у щоденному спілкуванні. Слід зосередитися не лише на локальній історичній пам’яті, а й на спогадах кожної людини! Це актуально і для Сходу, і для Заходу.
Чи знаєте про битву на Синіх Водах? Мабуть, всі ті, хто тут зібрався, знають… Однак деякі події – ті ж таки Сині Води, Конотопська битва – залишаються маловідомими через радянську історіографію, орієнтовану на Росію.
Найбільший розрив у настроях людей – між Донбасом і Галичиною (352 відповіді) – це очікуваний результат! Між Донбасом і Волинню – 287; між Нижнім Подніпров'ям і Галичиною – 273; Слобожанщиною та Галичиною – 271. За своєю історичною пам'яттю Донбас дещо вирізняється поміж східних регіонів.
Регіональні суперечності обмежуються здебільшого двома потоками подій – ХХ століття та середина XVII – середина XVIII століття. Деякі події й постаті оцінено позитивно, але їх можуть інтерпретувати по-різному (наприклад постать Богдана Хмельницького). Деякі події залишаються маловідомими, як уже згадані Сині Води. Деякі події може бути оцінено по-різному залежно від формулювання (наприклад Переяславська рада).
95% населення Галичини позитивно ставиться до ОУН, 5% – негативно. Щодо Донбасу, то там своя специфіка. Як зазначив історик Ярослав Грицак, Схід має зараз два полюси – дніпровський і донецький.
Історична пам'ять: слабка, сильна, гібридна
На основі опитування було створено вісім умовних груп за ставленням респондента до соціальних, культурних, політичних подій. Цей процес відбувався без урахування таких ознак респондента, як регіон проживання, етнічна належність та мова. Було враховано 19 питань типу “Як ви ставитеся до тієї чи іншої історичної події?” та варіанти відповіді: “позитивно”, “негативно”, “байдуже” і “нічого не знаю про це”. Теми питань: національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького; наслідки Переяславської ради; Полтавська битва. Жовтнева революція 1917 року; заснування ОУН і створення Української повстанської армії; перемога СРСР у Другій світовій війні проти Третього рейху; розпад Радянського Союзу та проголошення незалежності і т. ін.
Група А: обома руками за незалежність, за ОУН-УПА, до російської агресії ставляться дуже негативно. Умовно назвемо її групою сильної пам’яті – 14,4% вибірки.
Група В – за незалежність, ОУН-УПА підтримує, але не обома руками, до російської теми ставиться негативно. Умовно це група середньої пам'яті – 18,6% респондентів.
Група С: слабка пам'ять – 21,5%.
Група D: ті, хто утримався від оцінки, "байдуже" – 11,4%.
Група G: за незалежність, але дуже негативно ставиться до ОУН-УПА, негативно сприйняла розпад СРСР. Це слабка радянсько-російська пам'ять – 13,6%.
Група Н: негативно ставиться до проголошення незалежності України, до ОУН УПА, до розпаду Союзу. Це сильна радянсько-російська пам'ять – 11%.
Група І: це цікава група, люди всі події оцінювали позитивно – 5,9%.
Група F: незрозуміле ставлення – 3,6%.
Сьогоднішня аудиторія – швидше за все група А.
Феномен гібридної пам’яті – це група респондентів, які негативно ставляться до розпаду СРСР, але позитивно – до незалежності України. Десь 70% носіїв такої пам’яті – у групі G. Існування Радянського Союзу та незалежність України є взаємовиключними подіями в лінійних історичних дискусіях. Однак ці конфліктні наративи мирно співіснують у свідомості певної категорії людей.
Тему гібридної пам’яті уже було згадано в попередніх дослідженнях. У 2004 році проводилося опитування серед донеччан. Здобуття Україною незалежності очолило рейтинг “найпозитивніших подій” (122 респонденти, 27,7%), тоді як “розпад СРСР і незалежність України” був першим у списку найнегативніших подій (83 респонденти, 20,3%).
Проукраїнські спогади водночас з явними антирадянськими й антиросійськими панували лише на Галичині й на Волині. Південний Захід (Закарпаття та Буковина) вельми відрізнялися від решти західних регіонів. Слобожанщина, Нижнє Подніпров’я та Причорномор’я поділилися між двома суперечливими моделями спогадів. Тільки на Донбасі радянсько-російські спогади були в абсолютній більшості. Однак Донбас істотно відрізняється від інших регіонів, Донбас також дуже неоднорідний.
Мова сильніша за етнос
Погляньмо на вікові групи. У 2011 році дослідниця Карина Коростеліна сказала, що викладання історії в пострадянській Україні – це віктимізація українського народу, й описала Росію як агресивного, репресивного сусіда. Вона попередила, що такий підхід призведе до антиросійських настроїв серед молоді, яка вивчає історію вже за новими книжками. Подивимося, як склалося насправді.
Серед тих, хто має сильну історичну пам’ять, істотної різниці між віковими групами не спостерігається. Однак слабка українська пам'ять (нейтральне ставлення до радянсько-російських подій) частіше спостерігається у віковій групі до 30 років. Сильні радянсько-російські спогади рідші у респондентів до 40 років, а частіші – в осіб, яким за 50 років.
У молодшому поколінні існують радянсько-російські спогади, що становить загалом 20%. Серед них є респонденти, які народилися після розпаду СРСР. Це трохи мене здивувало.
Етнічні українці переважно охоплюють українські історичні спогади (близько 60%), хоча існує значна частка українців, чия історична пам'ять ближча до радянсько-російських (близько 20%). Навпаки, половина етнічних росіян зберегла російсько-радянські спогади, в тому числі такі, що охоплювали антиукраїнські скарги, тоді як 30% росіян тяжіли до українських наративів.
Мова спілкування виявила більшу кореляцію з історичною пам’яттю, аніж етнічна належність. Ті, хто вдома спілкується українською, частіше мають сильнішу українську пам'ять. Така ж сама тенденція спостерігається й серед російськомовних, чиї історичні спогади часто узгоджуються з радянсько-російськими наративами.
Історичні спогади українців у південних і східних регіонах аморфні й неоднорідні – треба уникати дихотомії. Історичні спогади радянської моделі – то не просто залишки комуністичної епохи, а міцна ціннісна система, яка відтворюється через покоління? Я припускаю, що з часом це зникне. Радянська ностальгія – “щось закладене в габітусі життя на прикордонні”, а не “розум, спричинений відсутністю патріотичного виховання” (так пише політологиня Тетяна Журженко). Радянська ностальгія не є синонімом українофобії. Чи можна припустити, що домінувальні радянсько-російські спогади зміцнюються на Донбасі, зокрема в районах, які контролюються так званими народними республіками, й ідеологічно ізолюють регіон від інших частин України?
Працювати з “гібридною пам’яттю”
Контекстуальний вплив на історичну пам’ять не завжди вирішальний. Навіть після 20 років ізоляції було виявлено невеличку різницю в перевазі радянської політичної системи між населенням Молдови та Придністров’я – 40% і 50% відповідно. У 2013 році там провели опитування на тему “Яке у вас ставлення до радянської політичної системи?”
Сильна радянсько-російська пам’ять, така, що включає в себе українофобію, навряд чи розвіється в найближчому майбутньому. Я вважаю, що варто насамперед працювати з категорією “гібридної пам’яті”. Єдність значною мірою залежить від того, наскільки ефективно українське суспільство після Майдану зможе заспокоїти й інтернаціоналізувати оці гнучкі спогади, в тому числі й гібридні.
Після 2014 року опитування не проводилися, тому ми не знаємо, чи існує досі оця “гібридна пам’ять”. Чи є вона тимчасовим явищем у перехідні періоди, чи новим типом солідного наративу, в якому примусово “одружені” радянське минуле з реальністю після здобуття Україною незалежності? Продовження ескалації насильства після цього опитування зі збільшенням кількості жертв серед цивільних може призвести до розставання носіїв “гібридної пам’яті” з “рускім міром”.
У грудні 2014 тривала ескалація, бойові дії. У Харківській області відбулося опитування “Як ви вважаєте, хто з ким воює?” Здається, лише 7% населення області відповіли, що це війна з Росією. Але ми знаємо, що це війна з Росією. Поступово такі критичні життєві події, як війна, вплинуть на ставлення до минулого, індивідуальний погляд на минуле. Однак над цим треба працювати. І я сподіваюся, що таке опитування, яке проводилося в 2014 році, відбудеться знову.
Історія як фронт
Лекція переросла у дискусію. Серед слухачів виявилося не лише чимало людей, які знають, що таке битва на Синіх Водах, а й таких, які знають на власному досвіді, що таке “рускій мір”.
“Крим – це Україна!” – так почав свій стислий виступ слухач, журналіст і блогер із Ялти. Його обірвали оплесками. "Я хочу сказати, що сьогодні ми розглядали людей, які здебільшого не “скуштували на зуб” Росію і “рускій мір”, – продовжив він. – Це зачепило лише тих, у кого загинули рідні, або в кого впав рівень життя. Я сам у 2014 році швидше позитивно оцінював російське вторгнення, тому що взагалі далекий був від розуміння того, що та як відбувається. Я пройшов через в’язницю, був офіційно визволений з Криму… зараз уже більша частина населення Криму відкрито ненавидить Росію! Тому що Росія прийшла на відвертій брехні й популістичних гаслах. За ці шість років окупації більшість людей уже переконалися, що це реальний фашизм. Знищена природа, екологічна катастрофа, проблема з водою… Дуже важливу роль відіграє інформаційна війна. Інформаційна війна Росії проти Криму почалася не в 2014-му, а в 1991 році з набуттям Україною незалежності. Народ спочатку налаштували негативно, було засилля пропагандистських ресурсів, а потім це відіграло роль у конфлікті”.
Сансіро Хосака погодився, що Росія маніпулює історичними подіями та інтерпретацією їх. Дослідник розповів, що зараз вивчає російські стратегічні наративи: “У Росії є Національне агентство з історичного архіву. Це агентство звітує просто перед Путіним. Вони беруть документи зі свого архіву, щоб створити власний наратив, використовують їх для посилення своєї позиції. При цьому Україна відкрила так званий архів КДБ. У грудні минулого року тут був семінар стосовно того, як краще той архів використовувати. Адже Росія вибірково використовує свої документи для створення певної картини, при цьому маніпулює. А це можна перевіряти й заперечувати, використовуючи архів КДБ та СБУ України. Тому історія – це також фронт війни. І, я вважаю, ми маємо бути до цього готові. Урешті-решт закликаю всіх японських істориків приїхати в Київ, відвідати ваш музей і вивчати архів, доступний усім охочим. Ми нічого не знали, коли СРСР розпався, ми перестали вивчати Союз. Ми думали, що буде демократична Росія. Зараз знову з’явилася потреба вивчати методи й історичні документи КДБ. Я вважаю, що у боротьбу з пропагандою свій внесок можуть робити не лише дослідники, а й усі громадяни”.
Гість поділився спостереженням про те, що в Росії до та після розпаду СРСР підручник з історії не дуже змінився. Сучасна російська історіографія стала спадкоємицею радянської, тим часом як в українській історіографії змінилося все – й ці зміни відбуваються навіть за різних президентів.
Наостанок дослідник зазначив, що всі територіальні питання мають щось спільне, але при цьому в них різні історичні контексти.
“Я не оптиміст, не песиміст, не думаю, що територіальне питання можна вирішити швидко. Але маємо боротися. Ніколи не можна відходити від історичної правди, від фактів. Коли поступаєтеся, ворог саме це й використовуватиме для маніпуляцій. Історичну пам’ять формує не лише держава, а й суспільство, ЗМІ – все в комплексі. Зараз вільний інформаційний простір – ти вільно можеш знайти та прочитати будь-що”, – наголосив Сансіро Хосака.
Із презентацією дослідження можна ознайомитися тут.
Фоторепортаж із події.
Стрим події.
Текст: Олена Максименко
Світлини: Богдан Пошивайло